РОЗДІЛ 23. ЗАКОНСЕРВОВАНЕ БАГРЯННЯ ТА ТРЕМТІННЯ РУК

Гордій

Зимові місяці я завжди чекав з особливою жадібністю. Лід — це стерильність. Лід — це правила. Коли ти виходиш на майданчик, ти точно знаєш, де проходять лінії, де стоять ворота, і що шайба підкоряється лише фізиці та силі твого удару. Тут немає місця для хаосу. Тут немає місця для несподіванок.

Але ця осінь зламала всі мої внутрішні графіки. Вона проникла під шкіру, як той самий холодний вітер з озера, і оселилася десь у районі ребер, там, де раніше був лише порожній простір і старі шрами.

Я стояв на ганку гостьового будиночку і дивився на стежку, що вела до берега. У кишені моїх джинсів лежала маленька плоска коробочка з-під запонків, яку я вчора вимив і висушив. Усередині був не діамант. Не золото. Не ті речі, які зазвичай дарують дівчатам на дев'ятнадцятиріччя.

Я не вмію дарувати речі. Мій досвід обмежувався або передачею екіпіровки новачкам, або ігноруванням власного дня народження, яке завжди припадало на пілей-оф і закінчувалося тим, що Марк купував торт у найближчому супермаркеті і змушував мене задувати свічки під регот команди.

Але для неї я не міг просто купити щось у магазині.

Я знав, що вона ненавидить сіру зиму. Кілька тижнів тому, в коворкінгу, вона чистила свій черговий мандарин і з гіркотою в голосі говорила, що осінь — це єдина пора, коли світ здається їй теплим і живим, бо він вкривається багряним і золотим кольором. Вона казала, що зима — це час, коли все завмирає, ховається під брудний сніг і чекає на смерть до весни.

Тоді я просто слухав і мовчав. Але я запам'ятав. Я завжди запам'ятовую те, що вона каже. Мій мозок, який зазвичай відфільтровує все зайве, щоб зосередитися на тактиці гри, тепер працював як жорсткий диск, що записує кожне її слово, кожну інтонацію, кожну випадкову фразу.

Вчора ввечері, після тренування, я пішов до озера. Стежка була вкрита опалим листям. Я шукав. Не знаю, навіщо я це робив, підкоряючись якійсь сліпій інтуїції. І знайшов.

Він лежав на вологому моху біля самого урізу води. Ідеальний кленовий листок. Він не був зів'ялим чи пошкодженим. Його краї мали чітку, різьблену форму, а колір нагадував полум'я — від глибокого бордового в центрі до сліпучого золотого на кінчиках. Він виглядав так, ніби хтось спеціально намалював його, щоб довести, що краса може бути навіть у моменті падіння.

Я підняв його. Пальці відчували шершаву текстуру жилок.

Потім я пішов до господарського магазину на околиці. Я, капітан «Вовків», людина, яка вміє ламати кістки суперникам і не моргнути оком, стояв перед касою з баночкою прозорого меблевого лаку і пензликом. Продавець, літній чоловік з вусами, подивився на мене з підозрою, але я просто кинув йому гроші і вийшов, відчуваючи, як горять вуха.

Вночі, коли всі спали, я сидів на веранді з ліхтариком і акуратно, шар за шаром, покривав листок лаком. Я хотів зробити його твердим. Хотів зупинити час. Хотів, щоб цей шматочок осені ніколи не згнив, не розсипався і не зник.

Тепер, стоячи на ганку, я нервово стискав коробочку в кишені. Серцебиття було таким, ніби я зараз виходив на вирішальний буліт у фіналі чемпіонату.

З-за повороту стежки з'явилася вона.

Неля йшла повільно, втягнувши голову в комір свого величезного бежевого светра. Вітер з озера бив їй в обличчя, розкидаючи кучері, які вона встигла відростити за останні тижні. Вона виглядала дуже маленькою на тлі сірого неба і темної води.

Я зістрибнув зі сходів і пішов їй назустріч. Мої кроки були широкими, і вже за мить я опинився поруч. Без слів я розстебнув свою куртку, притягнув її до себе і обгорнув її своїм теплом, застібнувши куртку прямо на ній. Вона була крижаною.

— Вейне, я не замерзла, — пробурмотіла вона, але її пальці міцно вчепилися в матеріал моєї куртки на моїх грудях.

— Ти брешеш, Сой, — тихо відповів я, дивлячись на її почервонілий ніс. — Твої губи сині.

Вона підняла на мене очі. У них танцювали іскри. Вона знала, що я не дозволю їй замерзнути. Вона вже знала, що я ніколи не дозволю їй зникнути.

Ми пішли вздовж берега. Хвилі тихо плескалися об каміння. Повітря пахло вологою деревиною і озоном. Я тримав її руку в своїй кишені, мої пальці переплелися з її тонкими, крихкими пальцями.

— Кіра казала, що ти забув, — раптом сказала вона, її голос був тихим, майже заглушеним шумом вітру. — Вона дзвонила мені сьогодні вранці. Питала, чи купив ти хоча б листівку. Вона думає, що ти занадто зайнятий своїм «Льодяним життям», щоб пам'ятати про такі дрібниці.

Мої щелепи стиснулися. Я згадав, як ігнорував дзвінки Марка, який намагався нагадати мені про її свято. Я не хотів, щоб хтось інший знав, що я роблю. Я не хотів, щоб це перетворилося на жарт у роздягальні.

— Кіра багато говорить, — буркнув я.

Неля зупинилася. Вона повернулася до мене, дивлячись знизу вгору. У її погляді не було образи. Тільки цікавість.

— І що ти зробив, Вейне?

Я подивився на неї. На її великі, темні очі, в яких відбивалося сіре небо. Я повільно дістав руку з кишені. Разом з нашою рукою я дістав маленьку коробочку.

Вона подивилася на неї, потім на мене. Її пальці, коли вона брала коробочку, ледь помітно тремтіли.