РОЗДІЛ 19. БЕРЛІНСЬКА СТІНА З КОВДР ТА КАПІТУЛЯЦІЯ ЛЬОДЯНОГО КНЯЗЯ

Гордій

Шкіряний пуф у кутку кімнати був розміром з середнього вівчарка. Я це знаю, бо саме зараз я вимірював його поглядом, намагаючись зрозуміти, як моє тіло, яке звикло блокувати шайби на швидкості сто шістдесят кілометрів на годину, збирається на ньому спати.

— Ні, — голос Нелі пролунав з центру мого ліжка. Вона сиділа, підібгавши ноги, і дивилася на мене з тим самим виразом обличчя, який зазвичай означає, що зараз відбудеться щось катастрофічне для моєї нервової системи. — Ти не підеш спати на цю річ. У тебе завтра тренування. Алекс тебе вб'є, а потім я тебе вб'ю за те, що ти зламав собі хребет.

— Сой, я спав на лаві в роздягальні. Я спав у автобусі. Я спав стоячи, — я видихнув, намагаючись, щоб мій голос звучав якомога байдужіше. — Пуф мене влаштує.

— А мене ні, — вона відкинула ковдру, звільняючи місце поруч із собою. — Ми побудуємо стіну.

Я моргнув, дивлячись на неї. Вона вже тяглася до шафи, дістаючи звідти запасну ковдру і дві великі подушки.

— Яку стіну?

— Берлінську, Вейне. Тільки м'яку і з мандариновим запахом, — вона кинула мені одну подушку, і я інстинктивно впіймав її. — Правило просте. Ти лежиш там. Я лежу тут. Між нами кордон із ковдр. Якщо ти його перетнеш, я тебе вкушу. Якщо я його перетну, ти маєш право штовхнути мене ліктем. Домовилися?

Я дивився на цю дівчину. Мокре волосся, яке вона недбало витерла рушником, стирчало в різні боки. На ній була моя чорна футболка, яка висіла на ній як сукня, і якісь смішні піжамні штани з візерунком із пінгвінів. Вона пахла дощем, моїм кедровим милом і тим солодким цитрусом, який тепер назавжди в'ївся в мої легені.

Я міг би відмовитися. Я міг би впертися, піти спати на пуф і довести, що я все ще контролюю ситуацію. Що я все ще той самий Гордій Вейн, який тримає всіх на дистанції витягнутої ключки.

Але я подивився на її очі. У них не було страху. Тільки впевненість і щось тепле, від чого в мене всередині грудної клітки почала танути крига, яку я нарощував роками.

— Якщо ти впадеш з ліжка, я тебе не ловитиму, — буркнув я, кидаючи подушку на край матраца.

— Домовилися, капітане.

Вона почала будувати. Це було видовище, гідне окремого фільму. Вона скручувала ковдру валиком, підпірала її подушками, створюючи бар'єру заввишки з моє ребро. Коли вона закінчила, між нами справді височіла фортеця.

— Оціни архітектуру, — вона задоволено плеснула долонями по ковдрі і нырнула під свою ковдру з протилежного боку.

Я вимкнув настільну лампу. Кімнату залило густе, синє світло ночі від ліхтарів за вікном. Дощ продовжував бити у скло, але всередині було тихо.

Я ліг на спину. Матрац був занадто м'яким для моїх звичок, але зараз це не мало значення. Значення мало те, що за тонкою тканиною ковдри, за відстанню в якихось сорок сантиметрів, лежала вона.

Я чув її подих. Рівний, спокійний. Я чув, як вона ворочається, влаштовуючись зручніше. Я відчував тепло, яке випромінювало її тіло і яке повільно, але впевнено просочувалося крізь стіну з ковдр.

Мій мозок працював у режимі гіперконтролю. Я аналізував кожне її рух, кожне зітхання. Я боявся поворухнутися, боявся, що мій власний подих здасться занадто гучним, боявся, що моє тіло зрадить мене і потягнеться до неї крізь цю смішну перешкоду. Я був хижком, який загнаний у пастку. Тільки пасткою було моє власне ліжко, а здобиччю — я сам.

Минула година. Мої м'язи напружилися так, що здавалося, ще трохи — і вони порвуться.

Потім ковдра зашелестіла.

Я завмер. Звук був тихим, але в напрузі ночі він пролунав як постріл. Валик із ковдр повільно осів. Подушка ковзнула вниз, впавши на матрац з глухим звуком.

Стіна впала.

Я не дихав. Я чекав, що вона зараз прокинеться, вибачиться, відсунеться назад на свій край. Я чекав, що вона згадає про наші правила, про фейковий контракт, про те, що ми не повинні перетинати ці межі.

Але вона не відсунулася.

Матрац ледь помітно прогнувся. Я відчув зміну ваги, зміну гравітації. Потім — легкий дотик. М'який, гарячий тиск притиснувся до мого боку. Рука, тонка і беззахисна, перекинулася через мою талію, пальці торкнулися тканини моєї футболки.

А потім вона притулилася головою мені до грудей.

Прямо туди, де під ребрами шалено, з ритмом відбійного молотка, калаталося моє серце.

Бляха.

Я заплющив очі так сильно, що перед ними побігли білі кола. Моє тіло перетворилося на камінь. Я боявся вдихнути, боявся, що рух грудної клітки розбудить її. Я боявся, що вона відчує, як сильно я тремчу.

Її волосся лоскотало мені ключицю. Воно було вологим, пахло дощем і чимось солодким. Її подих, теплий і вологий, проникав крізь тканину моєї футболки, обпікаючи шкіру.

Вона шукала тепла. Уві сні, не контролюючи себе, вона просто потягнулася до єдиного джерела тепла в цій холодній кімнаті. До мене.

Я повільно, дуже повільно, відкрив очі і подивився в стелю. У темряві кімнати танули тіні. Дощ бив у вікно, але я більше його не чув. Усю мій світ зараз звузився до відчуття її голови на моїх ребрах, до ваги її руки на моєму животі, до запаху її шкіри.