РОЗДІЛ 17. ТАЛІСМАН ІЗ НЕОНОВОГО АВОКАДО ТА ЗРАДА НАЙКРАЩОГО ДРУГА

Гордій

Існує речі, які капітан хокейної команди «Штормові Вовки», людина, яка тримає на собі дисципліну всієї академії, ніколи не робить. Перше: він не запізнюється на тренування. Друге: він не влаштовує бійок поза льодом (зазвичай). Третє: він не носить чужі речі. Мій світ завжди був монохромним, чітким і стерильним, як свіжо залитий лід перед першим вкиданням. Чорне. Біле. Сіре. Сталь, гума, лід.

Але сьогодні вранці мій бездоганний, стерильний світ безповоротно злетів у прірву, і винна в цьому була одна маленька, неонова, безсоромно яскрава річ.

Я прокинувся раніше, ніж зазвичай. За вікном гостьового будиночку сіріло, озеро виглядало темним і холодним, як мої думки останніми днями. Я сів на краю ліжка, провів долонею по обличчю, намагаючись зібрати залишки розуму. Мій мозок, всупереч моїй волі, знову намалював картину з учорашнього вечора. Пральня. Мокра рожева футболка. Її перелякані очі. І мій власний голос, який визнав поразку. Мені все одно на футболки, Сой.

Я глибоко вдихнув, відганяючи ці думки, і потягнувся під подушку, щоб дістати свій телефон. Замість телефону мої пальці натрапили на щось м'яке. Тканину.

Я нахмурився і витягнув руку на світло.

На моїй долоні лежала шкарпетка. Вона була яскраво-салатового кольору. На ній був намальований візерунок із маленьких, усміхнених авокадо в сонцезахисних окулярах. Вона була тонкою, бавовняною і, що найгірше (або найкраще), вона ледь вловимо пахла мандаринами і чимось солодким, схожим на ваніль.

Я завмер. Як, бляха, вона тут опинилася?

Мій мозок почав лихоманково відтворювати події вчорашнього дня. Ми працювали над презентацією в моїй кімнаті. Вона сиділа на моєму ліжку, бо стілець був захаращений моїми конспектами з філософії (які я, до речі, так і не відкривав). Вона скинула кросівки. Вона... вона, мабуть, скинула і цю прокляту шкарпетку, коли підібгала під себе ноги, і вона просто заковзнула під подушку.

Я сидів і дивився на авокадо в окулярах. Моїм першим імпульсом було встати, підійти до смітника і викинути цю ганчірку. Я Гордій Вейн. Я не зберігаю шкарпетки дівчат. Я не той хлопець, який ходить зі шматочком тканини в кишені, як якийсь підліток із дешевих романтичних комедій. Я хижак. Я лід. Я контроль.

Але моя рука не рухалася до смітника. Мої пальці, всупереч логіці, стиснули м'яку тканину. Салатовий колір різав око в моїй темній, сувій кімнаті. Це був шматочок її хаосу. Шматочок її безглуздого, яскравого, дратівливого світу, який вона залишила на моєму ліжку.

Я повільно, наче в трансі, розтиснув долоню. Потім знову стиснув. Від неї пахло нею. І раптом я відчув такий гострий, фізичний біль у грудях від того, що її зараз тут немає, що мені стало страшно.

Я підвівся, знайшов свої спортивні штани для ранкової пробіжки і, перш ніж мій мозок встиг віддати команду «зупинись», сунув салатову шкарпетку з авокадо в глибоку бічну кишеню.

Це просто щоб вона не загубилася, — брехав я собі. Я поверну їй її пізніше. Зі злісним виразом обличчя. Я скажу їй, що вона неохайна.

Я брехав. Я знав, що я брехав. Але я застібнув блискавку кишені і пішов на пробіжку.

***

Лід — єдине місце, де я все ще відчував себе собою. Але сьогодні навіть лід не міг мене врятувати.

Ми з командою вже годину як були на арені. Тренер Алекс ганяв нас у швидкісних вправах, і мої ноги працювали на автоматі. Ривок. Гальмування. Розворот. Удар. Але мій мозок був не тут.

Кожен раз, коли я зупинявся біля борту, щоб ковтнути повітря, я відчував це. М'який, ледь помітний тиск у кишені. Тертя бавовни об стегно.

Це зводило мене з розуму. Це було як фантомний біль, тільки навпаки — фантомний дотик. Я біг по колу, вдихаючи морозне повітря, а в моїй кишені лежав маленький шматочок літа, який пахнув мандаринами.

— Вейне! — голос тренера Алекса розрізав повітря, як хлист. — Ти що, сьогодні в іншому місті? Збав темп! Ти їдеш як сонна муха!

Я стиснув щелепи так сильно, що затріщали суглоби, і рвонув у наступний спринт, вкладаючи в нього всю свою лють. Лють на себе. На неї. На цю прокляту шкарпетку, яка тримала мене на повідку.

Під час чергової зупинки біля лави запасних я непомітно для інших притиснув долоню до кишені. Просто на секунду. Просто щоб переконатися, що вона там. Цей дотик заспокоював мене. Це було абсурдно. Це було жалюгідно. Але це працювало. Мій пульс, який шалено калатався від думок про її рожеву футболку, трохи заспокоївся.

— Ти в порядку, капітане?

Я різко підняв голову. Поруч, спираючись на свою ключку, стояв Марк Кейн. Мій воротар. Мій найкращий друг. Людина, яка має звичку лізти туди, де її не просять, і яка, завдяки своїй професії, звикла помічати найменші рухи на майданчику.

— Я в ідеальному порядку, — гаркнув я, витираючи піт з чола рукавичкою.

— Брешеш, — Марк примружив свої зелені очі. — Ти все тренування ведеш себе як параноїк. Ти постійно хапаєшся за праве стегно. У тебе судома? Чи ти сховав там контрабандну шайбу, щоб не віддавати Алексу?

— Відчепися, Кейн, — я відштовхнувся від борту і поїхав на центр майданчика.

Але Марк не відставав. Він ковзав поруч, і я бачив, як його мозок працює над розгадкою цієї таємниці. Марк був дратівливим, але він був генієм у тому, що стосувалося мови тіла. А моє тіло зараз зраджувало мене кожні три хвилини.