РОЗДІЛ 9. ВОВК У ТЕМНОМУ ЛІСІ

Неля

Знаєте, що спільного між моїм гороскопом на сьогодні і технічним станом цього клятого автобуса? Обидва обіцяли мені «стабільність і комфорт у дорозі».

Обидва збрехали.

Ми їхали назад з виїзної гри, яку «Вовки» виграли з рахунком 4:1. Я знаю це тому, що Марк Кейн витратив півтори години на те, щоб розповісти мені про кожен сейв, який він зробив, ілюструючи свою розповідь жестами, що нагадували танець п'яного восьминога. Гордій забив дві шайби. Я бачила це з трибуни, куди мене посадили разом із прес-службою, і мушу визнати — коли він летів по льоду, його тіло рухалося з такою хижацькою грацією, що я на секунду забула, що ненавиджу цей спорт.

На секунду. Потім я згадала про брата, про мамині борги, про те, що хокей — це паразит, і повернулася до свого телефону.

Але зараз усі ці думки здавалися мені далекими і неважливими. Тому що автобус зупинився.

Не просто зупинився — він здригнувся, видав звук, схожий на передсмертний хрип велетенського кита, і завмер посеред дороги, оточеної з обох боків стіною темного, густого, абсолютно байдужого до наших проблем лісу.

Світло в салоні блимнуло раз, другий, і згасло.

— Чудово, — пролунав голос Яна Ворда з задніх рядів. — Ми всі помремо. Я завжди знав, що помру в автобусі з купою потних хокеїстів. Це навіть гірше, ніж я уявляв.

— Заткнись, Ворде, — гаркнув Гордій з передніх рядів. Його голос був єдиним, що звучало впевнено в цій раптовій темряві. — Водію, що сталося?

Водій, літній чоловік на ім'я Степан, який виглядав так, ніби він бачив у своєму житті більше зламаних двигунів, ніж я бачила зламаних сердець, важко зітхнув.

— Двигун, — сказав він так буденно, ніби оголошував погоду. — Нагрівся. Треба чекати, поки охолоне. Годину, може, дві. Опалення не працює.

Тиша. А потім — колективний стогін двадцяти п'яти хокеїстів, які щойно зрозуміли, що їхній комфортний, теплий автобус перетворився на металеву консервну банку посеред нічного лісу.

Температура падала з кожною хвилиною. Спочатку це було просто прохолодно. Потім — неприємно. А через двадцять хвилин я зрозуміла, що мої пальці на ногах перетворилися на маленькі крижані кубики, які хтось жорстоко засунув у мої кросівки.

Я сиділа на своєму місці біля вікна, обхопивши коліна руками і намагаючись зупинити дрож, яка починалася десь у хребті і розповсюджувалася по всьому тілу, як вірус. На мені був лише тонкий світшот оверсайз і джинси. Жодної куртки. Жодного пледа. Жодного здорового глузду, щоб взяти щось тепле, коли я збиралася їхати в нічну поїздку в середині осені.

Меркурій у ретрограді, Нелю. Ти сама винна.

Поруч зі мною сидів Гордій. Він мовчав, дивлячись у темне вікно, за яким не було видно нічого, крім чорних стовбурів дерев і сріблястого туману, що повз по землі, наче привиди. На ньому була чорна спортивна куртка з емблемою «Вовків» — товста, тепла, з підкладкою, яка, я була впевнена, коштувала більше, ніж мій місячний бюджет.

Він не дивився на мене. Але я бачила, як його погляд раз за разом ковзав до моїх рук, які я притискала до грудей, намагаючись зігрітися. Бачила, як його щелепа напружується. Бачила, як його пальці стискають і розтискають підлокітник.

— Сой, — нарешті сказав він. Його голос був тихим, хрипким, і в ньому звучала та сама нотка, яку я вже навчилася розпізнавати. Нотка, яка з'являлася, коли він збирався зробити щось всупереч своїм правилам.

— Що? — мій голос вийшов жалюгідним писклявим звуком, який більше нагадував мишу, що застрягла в пастці, ніж впевнену першокурсницю.

Він не відповів словами. Він просто зняв куртку.

Одним плавним рухом, ніби це було найприроднішим у світі, він стягнув її через голову і накинув мені на плечі. Куртка була величезною. Вона накрила мене повністю, як намет, і миттєво огорнула теплом, яке зберігало його тіло.

Від неї пахло ним. Льодом. Кедром. І тим самим темним, чоловічим ароматом, який я вже третій тиждень намагалася ігнорувати, але який, здавалося, в'ївся в мої рецептори назавжди.

— Вейне, — я спробувала зняти куртку, але мої пальці не слухалися від холоду. — Ти змерзнеш.

— Я не мерзну, — відрізав він.

Він залишився в одній чорній футболці, яка обтягувала його торс так, що я раптом усвідомила: під цією тонкою тканиною ховається рельєф, який можна вивчати на уроках анатомії. Його руки, оголені до ліктів, були вкриті шрамами — тонкими, білими лініями, які розповідали історії про зіткнення з бортом, про удари ключками, про падіння на лід.

Але не це змусило мене завмерти.

Коли він потягнувся, щоб поправити комір куртки на моїх плечах, футболка піднялася. І на його лівому боці, прямо на ребрах, я побачила татуювання.

Вовк.

Величезний, деталізований, чорно-сірий вовк із оскаленими зубами і очима, які, здавалося, дивилися прямо на мене. Він був намальований так реалістично, що я майже очікувала почути його гарчання. Шерсть на його загривку стояла дибки, а з пащі виривався клаптик туману, наче він щойно видихнув у морозне повітря.

— Ого, — видихнула я, перш ніж мій внутрішній фільтр встиг зупинити рот. — У тебе є татуювання. Справжнє. Не те, що Марк малює собі маркером перед вечірками.