РОЗДІЛ 5. ПРАВИЛА ГРИ (АБО ЯК НЕ ЗАКОХАТИСЯ В ЛЬОДОВИК)

Неля

Біологія — підла, підступна і, відверто кажучи, зовсім не професійна штука.

Ось, наприклад, моє тіло. Воно мало б зараз перебувати в стані глибокого шоку, відключити всі системи життєзабезпечення і піти в режим сплячки, як ведмідь взимку. Але ні. Воно чомусь вирішило, що найкраща реакція на те, що тебе щойно притиснули до стіни в порожньому коридорі, а потім відпустили з відчуттям, ніби ти щойно пережила зіткнення з потягом — це прискорене серцебиття і дивне, тягуче тепло десь у районі сонячного сплетіння.

Я влетіла в свою кімнату в гуртожитку так, ніби за мною женеться зграя скажених псів. Або сам Данило Шторм з його золотими ручками.

— Кіра! — видихнула я, притискаючись спиною до дверей і ковзаючи по них вниз, аж поки не сіла на підлогу. — Кіра, рятуй. Мені потрібен твій мозок. І, можливо, трохи ціаніду.

Кіра, моя сусідка по кімнаті, студентка кіноінженерії і людина, яка живе виключно на енергетиках та відеомонтажі, навіть не відірвалася від свого монітора. Вона сиділа в своєму фірмовому oversized-худі, яке виглядало так, ніби вона вкрала його у брата-байкера, і жувала соломинку від коктейлю.

— Якщо це знову про те, що ти випадково видалила чорновик з ТікТоку, де ти танцюєш під Філа Коллінза, то я не допоможу, — буркнула вона, клацаючи клавішами. — Я вже зробила резервну копію на хмару. Ти мені винна три кави.

— Це не про ТікТок, — я важко ковтнула слину, намагаючись зібрати розкидані по підлозі думки воєдино. — Це про Гордія Вейна.

Клавіатура замовкла. Кіра повільно повернула своє крісло. Її очі, зазвичай напівпритлумлені через безсонні ночі за рендерингом, раптом стали великими і уважними.

— Капітана «Вовків»? Того самого, який має вигляд так, ніби регулярно ховає тіла в лісі за кампусом? Того самого, який минулого тижня зламав ключку об лід і подивився на суддю так, що той ледь не написав заповіт?

— Так.

— І що? Він тебе вбив? — Кіра примружилася, оцінюючи мій вигляд. — Виглядаєш цілою. Трохи пом'ятою, як мій одяг після прання, але цілою.

— Гірше, — я закрила обличчя долонями. — Він… ми… Кіра, я сказала спонсору, що ми зустрічаємось.

Тиша в кімнаті була такою густою, що в ній можна було вішати локшину. Кіра дивилася на мене так, ніби я щойно повідомила, що я таємно є інопланетянкою і мій корабель запаркований на даху їдальні.

— Ти… брешеш, — нарешті видавила вона.

— Я б хотіла, щоб це був жарт, — я відвела руки від обличчя і подивилася на неї. — Але ні. Шторм хотів драми. Я дала йому драму. Тепер у нас є тридцять днів, щоб переконати його, що ми пара. Або він забирає фінансування, а Вейна відраховують.

Кіра повільно зняла навушники. — Нелю. Ти усвідомлюєш, що ти щойно прикувала себе до найнебезпечнішого хижака в цій академії? Це як вирішити приручити тигра, просто тому що він гарно виглядає в клітці.

— Я не вирішувала приручувати! Це був імпульс! Адреналін! Пекло, це був Меркурій у ретрограді! — я схопилася з підлоги і почала метатися кімнатою. — Мені треба це структурувати. Мені треба встановити правила. Якщо ми не встановимо правила, я або він, або ми обидва помремо від незручності.

Я підскочила до свого столу, відгортаючи стопку конспектів з макроекономіки, і дістала його. Мій святий грааль. Мій оберіг від хаосу.

Нотатник у рожевій обкладинці з 3D-котиками, який мені подарувала мама на перший курс. На ньому було намальоване товсте, пухнасте кошеня з величезними очима, яке тримало в лапках сердечко.

Я грюкнула ним по столу. — Я напишу йому повідомлення. Він має прийти сюди.

— Сюди? — Кіра подивилася на мою кімнату. На гірлянду у формі зірочок. На постер з хлопцями з K-pop. На рожевий плед на ліжку. — Нелю, він виглядає так, ніби алергічний на все, що не є чорним, сірим або кольору крові. Він не виживе в твоїй кімнаті.

— Тим краще, — я набрала номер Гордія. Руки злегка тремтіли, але голос був твердим. — Алло, Льодяний Княже. Кімната 412. Через двадцять хвилин. І не зламай двері.

Я скинула виклик, не давши йому можливості відповісти. Серце знову почало відбивати чечітку. Що я щойно зробила? Я запросила його сюди? У мою фортецю?

***

Він прийшов рівно через дев'ятнадцять хвилин.

Стукіт у двері був не таким, як у всіх. Не метушливим, не невпевненим. Це був один важкий, впевнений удар, від якого вібрація пішла по стінах.

Кіра миттєво схопила свої навушники і пірнула під ковдру на своєму ліжку, залишивши мене сам на сам із моїм кошмаром.

Я відчинла двері.

Гордій Вейн заповнив собою весь дверний отвір. Він був у чорній футболці, яка обтягувала його груди і руки так, що мені знову захотілося викликати швидку. Його обличчя було кам'яним, але в очах блищала та сама темна, небезпечна іскра, що і в коридорі.

Він зайшов у кімнату. І зупинився.

Його погляд повільно, методично обстежив простір. Він подивився на гірлянду. На постер. На рожевий плед. На мою колекцію фігурок аніме-персонажів на полиці.

— Ти живеш у ліпільні єдинорога, Сой, — нарешті прогаркав він, і в його голосі було стільки щирої, непідробної огиди, що я образилася за свій інтер'єр.