РОЗДІЛ 4. ДОГОВІР НА СЕРВЕТЦІ

Гордій

Двері за Штормом зачинилися з таким тихим, але остаточним клацанням, що воно пролунало в моїй голові як постріл із стартового пістолета перед фінальним заїздом. Тільки от фінішної стрічки попереду не було. Було лише глибоке, бездонне відчуття того, що мене щойно ефектно кинули під потяг. І цей потяг пах мандаринами.

Я повільно, дуже повільно повернув голову.

Вона сиділа навпроти мене. Її пальці, які ще хвилину тому тремтіли від паніки, зараз спокійно і методично відділяли білу шкірку від оранжевої м'якоті. Мандарин. Вона чистила мандарин. У конференц-залі, де щойно вирішувалася доля її відрахування і мого… ну, мого всього.

— Ти, — мій голос пролунав так тихо і хрипко, що я сам здивувався. Він звучав не як голос капітана «Вовків». Він звучав як голос людини, яка щойно дізналася про кінець світу і вирішила прийняти це з фатальним спокоєм. — Ти зараз серйозно?

Неля підняла на мене очі. Карі, бездонні, з тим самим впертим вогником, який бісив мене з першого дня. Вона відірвала часточку, кинула її в рот і злегка примружилася від кислинки.

— Абсолютно, — вона проковтнула і знизала плечима. — А що? Шторм хотів драми? Шторм хотів пристрасті? Я дала йому драму. Тепер у нас є тридцять днів. Це ж цілий місяць, Гордіє. Ми можемо зняти хоч серіал для Netflix.

Гордіє. Вона назвала мене на ім'я. Так, ніби ми не були незнайомцями, які ледь не побилися в коворкінгу через запах цитрусів. Так, ніби вона щойно не перетворила моє і без того крихке життя на епічну романтичну комедію з елементами психологічного горору.

Я встав так різко, що мій важкий дубовий стілець відкотився і з гучним стусоном вдарився об стіну. Неля здригнулася, але не відвела погляду.

— Тридцять днів, — повторив я, відчуваючи, як у скронях починає пульсувати важка, гаряча біль. — Ти думаєш, це гра? Ти думаєш, Шторм просто так дасть нам гроші? Якщо він відчує фальш — а він відчує, Сой, він же хижак, а не сліпе кошеня — він забере не тільки фінансування. Він забере арену. Він забере мене з команди.

Останні слова зірвалися з губ перш, ніж я встиг їх фільтрувати. Я завмер. Чорт забирай. Я ніколи, чуєш, ніколи не говорив про це вголос. Мої борги, мій контракт, мій батько-алкоголік, який залишив після себе лише боргові ями та розбиту мамину психіку — це було моєю тінню. Моїм особистим пеклом.

Але Неля лише подивилася на мене. Її усмішка повільно згасла, і в її очах я побачив щось, чого зовсім не очікував. Розуміння. Не жалість. Не страх. Просто тихе, спокійне розуміння того, що ставки набагато вищі, ніж просто «залік з філософії».

— Тоді давай не фальшувати, — тихо сказала вона, встаючи зі стільця. Вона була настільки низькою, що мені доводилося нахиляти голову, щоб дивитися їй в очі. — Давай зробимо так, щоб він повірив.

Вона підійшла до дверей і відчинила їх. — Ходімо, капітане. Нам треба обговорити стратегію. А то я щось сумніваюся, що ти вмієш цілуватися на публіці.

Щось у моїй голові клацнуло. Це був той самий звук, який зазвичай чуєш перед тим, як на льоду починається бійка. Коли ти скидаєш рукавички, коли адреналін б'є в очі, коли ти бачиш суперника і знаєш, що зараз буде боляче, але ти все одно рвешся вперед.

Я зробив два широкі кроки, наздогнав її в порожньому, довгому коридорі академії, схопив за зап'ястя — те саме, яке пам'ятав ще з учорашнього дотягування до телефону — і рвучко притягнув її до стіни.

Спина Нелі вдарилася об холодну фарбу, але я не відпустив. Я навис над нею, впершись долонею об стіну біля її голови, відрізаючи будь-який шлях до відступу. Моє тіло було притиснуте до її тіла настільки близько, що я відчував, як часто і хаотично б'ється її серце. Воно калаталося десь у районі ключиць, передаючи вібрацію прямо мені в груди.

— Ти здуріла? — проричів я їй прямо в обличчя. Моя інша рука все ще тримала її зап'ястя, притискаючи його до стіни. Її шкіра була гарячою. Непристойно гарячою. — Ти взагалі розумієш, що ти зробила? Ти прив'язала мене до себе. Ти зробила мене своєю… своєю іграшкою для спонсора!

Неля не здригнулася. Вона не відвела очі. Вона дивилася прямо на мене, злегка піднявши підборіддя. Її губи були злегка розтулені, вона часто дихала, але в її погляді не було страху. Була лише та сама лють, та сама іскра, яка змушувала мене втрачати контроль.

— Я зробила нас обох переможцями, Вейне, — видихнула вона, і її тепле дихання торкнулося моєї шиї. Від цього дотику по моїй спині пробігли мурашки. Кляті мурашки. Я ненавидів себе за них. — Ти хочеш грати в лізі? Ти хочеш, щоб твій контракт був у безпеці? Шторм — це твій квиток. А я — твій найкращий піар-менеджер.

— Ти — божевільна, — я наблизився ще на міліметр. Тепер наші губи були в сантиметрі одна від одної. Я бачив, як розширилися її зіниці. Я бачив, як вона ковтає слину. Мій погляд мимоволі впав на її рот. На цю злегка нерівну нижню губу, яку вона зараз нервово покусувала.

Мій мозок, зазвичай холодний і розрахований, як хокейна тактика, раптом видав таку кількість сигналів тривоги, що я ледь не застогнав. Відійди. Відійди від неї, Вейне. Вона — першокурсниця. Вона — твоя напарниця. Вона — хаос.

— А ти, — прошепотіла вона, і її голос зрадливо тремтів, — занадто багато думаєш.

Вона рвучко висмикнула своє зап'ястя з моєї руки. Її долоня ковзнула по моїй грудній клітці, і я відчув, як під тонкою тканиною сорочки її пальці залишили на моїй шкірі печатку. Вона відштовхнула мене — не сильно, але цього було достатньо, щоб я, занадто захоплений своїм внутрішнім конфліктом, зробив крок назад.