РОЗДІЛ 3. ІДЕЯ, ЯКА НЕ ПРАЦЮЄ

Неля

Якщо існує пекло, то воно точно не вогняне. Воно холодне, скляне, з ідеально рівними стінами і пахне дорогим парфумом, свіжозмеленою кавою та неминучим фінансовим крахом.

Ми знаходилися в головній конференц-залі академії. Тій самій, де зазвичай оголошують про відрахування студентів, які випадково спалили лабораторію, або де спонсори вирішують, чи варто їм взагалі зв'язуватися з цим цирком.

За величезним столом з чорного дуба сидів Данило Шторм. Головний спонсор «Штормових Вовків». Людина, чия усмішка нагадувала мені білу акул з документалок, яку я дивилася в дитинстві. Він був одягнений у бездоганний сірий костюм, який, я була впевнена, коштував більше, ніж моя нирка разом з моєю майбутньою зарплатою. Він крутив у руках золоту ручку і дивився на нас так, ніби ми були двома комахами, яких він от-от вирішить розчавити просто заради розваги.

А поруч зі мною сидів Він. Гордій Вейн. Мій напарник. Мій особистий кошмар. Мій Льодяний Князь.

Він сьогодні не був у спортивній олімпійці. На ньому була чорна сорочка з закатаними до ліктів рукавами, яка підкреслювала рельєф передпліч і ті самі шрами, які я встигла помітити в перший же день. Волосся злегка недбало зачесане назад, шрам над бровою робив його схожим на головного лиходія з підліткового трилера, від якого неможливо відірвати погляд, навіть якщо ти знаєш, що він закінчить у в'язниці.

Він сидів, відкинувшись на спинку стільця, і мовчав. Абсолютно. Тотально. Його обличчя було настільки кам'яним, що по ньому можна було бити молотком.

Дихай, Нелю. Дихай. Ти — відмінниця. Ти — майбутня акула PR. Ти з'їси цього Шторма на сніданок.

— Отже, пане Шторм, — мій голос пролунав трохи вище, ніж я планувала, і я ментально ляпаснула себе. — Ми проаналізували поточну репутацію команди. Вона… специфічна. Але ми розробили стратегію соціальної відповідальності. «Хокей без кордонів». Благодійні матчі для дітей з інтернатів, збір коштів на екологію, майстер-класи…

Я натиснула кнопку на пульті. На величезному екрані з'явився слайд із зображенням усміхненого хокеїста, який тримає на руках маленьке щеня.

Шторм подивився на екран. Потім на мене. Потім знову на екран. Він позіхнув. Не прикриваючи рота. Демонстративно. З тим самим виразом обличчя, який буває у людей, коли вони дивляться на нудну лекцію з квантової фізики о сьомій ранку.

— Міс Сой, — його голос був оксамитовим, але в ньому ховалися гострі, як лезо, іронія. — Ви серйозно?

Моє серце пропустило удар. — Я… так. Соціальна відповідальність зараз у тренді. Люди хочуть бачити, що спортсмени — це не просто м'язи, а ще й…

— Нудно, — відрізав Шторм. Він кинув золоту ручку на стіл. Звук вийшов різким, як постріл. — Це нудно, як ранковий звіт податкової. Ви пропонуєте мені перетворити «Вовків» на групу скаутів-волонтерів.

Він повільно підвівся і почовгав вздовж столу. Його кроки були безшумними, але від нього віяло такою хижою енергією, що мені захотілося застрибнути на стілець з ногами.

— Знаєте, що таке справжній PR, міс Сой? — він зупинився прямо навпроти Гордія, але дивився чомусь на мене. — Люди не купують логотипи. Вони не купують «екологію» чи «щенят». Люди купують емоції. Вони купують драму. Пристрасть. Скандали. Вони хочуть бачити кров, піт і сльози. Або кохання, яке руйнує. А ви пропонуєте мені прісний вівсяний відвар.

Я ковтнула слину. Мій мозок, який ще хвилину тому впевнено транслював мені слайди з графіками, раптом видав помилку 404.

— Але ж… — почала я, але Шторм навіть не дав мені закінчити.

— Мені потрібна історія, — він нахилився до мене, спираючись руками об стіл. Від нього пахло дорогим віскі і чимось металевим. — Історія, яка змусить підлітків купувати мерч, а їхніх мам — приводити їх на арену. Де душа? Де іскра? Де те, що змусить світ говорити про «Вовків»?

Тиша. Глуха, дзвінка тиша, в якій я чула лише як мій власний мозок панікує і намагається терміново знайти вихід.

Я скосила очі на Гордія. Він дивився на Шторма своїм фірмовим поглядом «я тебе вб'ю, якщо ти не замовкнеш». Його щелепа напружилася так сильно, що я побачила, як під шкірою заходив ходуном м'яз. Він ненавидів це. Він ненавидів піар, ненавидів Шторма, і, я була впевнена, ненавидів мене за те, що я привела його сюди.

Іскра. Драма. Історія. Слова Шторма відлунювали в моїй голові, накладаючись на тисячі годин контенту, який я споживала, створювала і аналізувала. ТікТок, інстаграм, пінтерест. Алгоритми. Що працює? Що збирає мільйони переглядів?

Тропи. Кліше. Заборонене кохання. Вороги, які стають коханцями. Поганий хлопець і хороша дівчинка.

Мій погляд метнувся до Гордія. Він був ідеальним «поганим хлопцем». Шрами, мовчазність, репутація хулігана, той самий шарф, який досі лежав на дні мого рюкзака і пах бідою. А я? Я була дівчиною, яка намагалася його «приручити».

Мій мозок, зрадлива і імпульсивна штука, яка працювала на чистому адреналіні та кофеїні, прийняв рішення за мене. Мій рот відкрився.

— Історія, — мій голос пролунав дивовижно спокійно, хоча всередині мене вже розривав феєрверк з паніки. — Вона вже є, пане Шторм. Вам просто потрібно подивитися уважніше.

Шторм примружився. — Ось як? І що ж це за історія?