Частина 58

Леся підійшла до скляних дверей балкона, широко відчинивши їх, щоб впустити свіжий подих вітру з моря. Андрій м’яко обійняв Лесю зі спини, притиснувши до себе, і ніжно поцілував у шию, вдихаючи аромат її волосся, змішаний із солоним морським повітрям.

— Ну що, моя втомлена бізнеследі й головний науковий мозок країни, як тобі наша відпустка? — тихо спитав він, усміхаючись.

Леся  відкинулася спиною на його груди, відчуваючи рідне, звичне тепло.

— Мені ідеально, Андрію, — спокійно відповіла вона, дивлячись на безкраю блакитну гладінь. — Знаєш, після всіх тих німецьких лабораторій, статей і патентів я вперше відчуваю, що ми дійсно можемо просто зупинитися і дихати. Без дедлайнів і таблиць.

— Ти це повністю заслужила, — прошепотів Андрій, міцніше обійнявши її за талію. — Ти ж пам'ятаєш наше правило: ніяких робочих ноутбуків на відпочинку. Навіть Регіна зараз у Німеччині зайнята своїм Вісвальдом, а ми — тут, виключно втрьох. До речі, що там у них нового? Ти ж так і не дорозповіла про її чергові пригоди.

Леся обернулася до чоловіка і лукаво примружитися.

— Ой, любий, там усе розвивається за найбурхливішим сценарієм, як у найкращих хімічних реакціях! Регіна каже, що Вісвальд — просто неймовірний. Вони проводять разом усі вихідні, гуляють старим містом, а він готує для неї каву за якимось особливим сімейним рецептом. Вона навіть думає над тим, щоб залишитися там на довший проєкт.

У цей момент Соня підбігла до них, тримаючи в руках пляшечку з прохолодною водою, і довірливо потягнула батьків за руки.

— Мамо, тату! А я хочу на вечерю піцу і величезне полуничне морозиво! Ви ж обіцяли!

Андрій легко підхопив доньку на руки, підкинувши її вгору, від чого Соня заливисто й щасливо зареготала.

— Обіцяли — значить обов’язково виконаємо, юна леді! — бадьоро сказав він. — Але спочатку треба трохи відпочити від сонця і перевдягтися, бо від тебе зараз пахне морем, теплим піском і щастям.

Леся дивилася на них обох — на свого чоловіка і доньку — і відчувала, як у серці розливається абсолютний спокій. Її особистий «моноліт», вибудуваний роками терпіння, любові й взаємної підтримки, був найміцнішою конструкцією у світі.

— Ну що, моя маленька команда дослідників, — лагідно сказала вона, торкаючись долонею дитячого волосся. — Готуйтеся до вечірньої прогулянки. Море нас чекає, а піца сама себе точно не з’їсть!

Відпочинок добігав кінця. Валізи вже стояли біля дверей котеджу, квитки були на руках, а море за вікном цього ранку здавалося особливо спокійним і трохи сумним.

Антон знайшов Наталію біля службового входу кафе, де вона якраз закінчувала останню зміну. Вона вже зняла робочий одяг, волосся було розпущене, очі трохи втомлені.

Вони відійшли трохи вбік, туди, де їх не було видно з набережної.

— Ми завтра рано вранці їдемо, — тихо сказав Антон. — Я… хотів попрощатися нормально.

Наталія кивнула, дивлячись йому в очі.

— Я знала, що цей день настане.

Антон зробив крок ближче.

— Коли ти приїдеш… до нас. Я зустріну. Обіцяю. На вокзалі, в аеропорту — де скажеш. Просто напиши.

Наталія ледь усміхнулася, але в усмішці вже не було легкого курортного сміху — лише щось серйозніше.

— Добре. Напишу.

Він більше не став нічого казати. Просто обійняв її — міцно, пристрасно, так, ніби хотів запам’ятати надовго і запах її волосся, і тепло плечей, і те, як вона на мить притулилася до нього всім тілом. Наталія обійняла у відповідь так само сильно, ховаючи обличчя в нього на плечі.

Вони стояли так довго. Ніхто не поспішав розривати обійми.

Коли нарешті відсторонилися, Антон коротко торкнувся губами її щоки, потім лоба, і лише після цього тихо сказав:

— До зустрічі, Наталіє.

— До зустрічі, — відповіла вона.

А потім він розвернувся й пішов до котеджу, де вже чекала вся родина. А Наталія ще довго  дивилася йому вслід.

Важкі двері квартири відчинилися, і в ніс одразу вдарив знайомий, рідний запах дому — затишку, книги, свіжої постільної білизни та кави. У прихожій одразу з’явилися дві дорожні валізи та пляжна сумка, з якої випала маленька силіконова формочка для піску.

Соня першою залетіла до кімнати, скидаючи кросівки на ходу, і вивалила на журнальний столик цілу скарбницю, привезену з моря: гладенькі білі камінці, мушлі різної форми та яскравий шматочок морського скла.

Андрій поставив важкі сумки біля шафи, важко й полегшено зітхнув і розсміявся, дивлячись на доньку.

— Ну, якщо там шумить море, то в моїх кишенях, здається, шумить щонайменше пів пляжу, — жартома сказав він, витрушуючи з кишені шортів дрібний пісок. — Сонечко, здається, ми привезли з моря стільки піску, що нам тепер можна відкривати власну міні-пісочницю прямо посеред кімнати.

Леся вийшла з кухні, тримаючи в руках тацю з гарячим чаєм і печивом. Вона посміхалася, дивлячись на рідних, і її очі світилися тим особливим спокоєм, який буває лише після справжнього, якісного відпочинку.

— Не чіпай дитячі скарби, тату, — м’яко сказала Леся, ставлячи тацю на стіл і сідаючи на диван біля доньки. — Ці мушлі — стратегічно важливий об’єкт нашого відпочинку. Мені здається, Соня приділяла їх пошуку більше часу, ніж ми з тобою плаванню.

Соня підбігла до мами, залізла до неї на коліна й обійняла за шию.