Частина 56

Під вечір обидві родини зібралися й пішли вечеряти до невеликого кафе просто неба, яке стояло прямо біля набережної. Столики були розставлені під гірляндами ліхтарів, грала тиха жива музика — хтось із гітарою співав болгарські пісні. Пахло свіжою рибою, зеленню і морем.

Вони сіли за довгий стіл. Ніна з Уляною одразу взялися за меню, Тимофій і Сергій обговорювали, яке вино взяти, Ліда з Макаром знову опинилися поруч, а баба Юля лише задоволено оглядала всіх і промовила:

— Ну от. Вечір, музика, їжа. Правильна температура реакції.

Саме тоді на невеликий подіум біля столиків вийшла аніматорка в яскраво-синьому костюмі дельфіна. Велика голова з усміхненою мордою, ласти на руках, і знайомий хвіст, який уже всі впізнали.

Це була Наталія.

Вона весело махала дітям за сусідніми столами, роздавала повітряні кульки й запрошувала всіх до простих конкурсів. Музика стала гучнішою, кілька дітей уже вибігли танцювати.

Антон витріщився.

— Це… вона? — тихо спитав він у Ліди.

— Схоже на те, — відповіла сестра, стримуючи сміх.

Антон ще кілька секунд сидів, а потім раптом підвівся.

— Я… піду допоможу. Ну, типу, підіграю. Щоб не було ніяково.

Баба Юля лише тихо хмикнула:

— Ого. Тільки дивись, щоб костюм дельфіна тебе не з’їв.

Антон уже підходив до подіуму. Наталія в костюмі дельфіна спочатку не впізнала його, але коли він став поруч і голосно сказав:

— Ну що, дельфіне, потрібна допомога з конкурсами? Я вмію ловити м’ячі й не падати з сорому

Вона крізь отвори в масці ясно посміхнулася очима.

— О, підкріплення прибуло, — відповіла вона трохи приглушеним голосом. — Тоді тримай ласти. Будеш моїм помічником.

І Антон, червоний як зварений рак, але дуже задоволений, залишився біля неї. Діти вже оточили їх, музика грала, а за столом обидві родини дивилися на це дійство з різним ступенем веселощів і розуміння.

Кафе зачинилося ближче до одинадцятої. Музика стихла, столики почали прибирати, а ліхтарі над набережною світили вже м’якше. Наталія зайшла за невелику ширму біля подіуму, швидко зняла важку голову дельфіна, ласти й сам костюм. Під ним була звичайна футболка й шорти, волосся впріло, щоки трохи червоні від спеки й сміху.

Баба Юля вже стояла поруч.

— Ну що, витримала? — спокійно спитала вона.

Наталія кивнула. Вони стояли трохи осторонь від інших, дивлячись на темне море.

— Ти сьогодні вранці на процедурах, увечері — в костюмі дельфіна, — сказала Юлія Миколаївна. — І ніде не злилася, не зірвалася, не сказала жодного зайвого слова. Це вже не просто робота. Це характер.

Наталія злегка знизала плечима, але в очах було видно, що їй приємно.

— Треба ж якось. Сезон короткий, а грошей ніколи не буває зайвих.

— Розумниця, — коротко кивнула баба Юля. — Таких мало.

Тим часом обидві родини вже зібралися. Ніхто нікуди не поспішав. Коли Наталія загасила сигарету й сказала, що їй час іти до гуртожитку персоналу, усі як один рушили з нею.

— Ми вас проведемо, — спокійно сказав Тимофій. — Пізно вже, і дорога темнувата.

Наталія трохи збентежилася. Вона явно не звикла, щоб ціла юрба дорослих і молоді йшла з нею ввечері.

— Та не треба… я щодня тут ходжу…

Але Антон уже йшов поруч і раптом сказав голосно, з тією  впевненістю, якої в нього навіть удень не було:

— Наталіє, ти маєш пишатися. Стільки людей тебе додому супроводжують. Це ж майже почесний ескорт. Не кожна аніматорка в дельфіні такого дочекається.

Усі тихенько засміялися. Наталія червоніла, але вже не відмовлялася.

Вони повільно пройшли вздовж набережної до невеликої двоповерхової будівлі, де жив персонал. Біля дверей Наталія зупинилася, посміхнулася всім і тихо сказала:

— Дякую. Справді… дякую.

— Добраніч, — відповіла баба Юля. — І висипайся. Завтра знову дві зміни.

Наталія кивнула й зайшла всередину.

А дві родини так само неквапливо повернули назад. Ніхто не поспішав. Море тихо шуміло праворуч, ліхтарі горіли рідко, і лише Антон час від часу озирався на двері гуртожитку, ніби ще щось хотів сказати.

Наступного дня Антон прийшов до оздоровчого центру саме тоді, коли в Наталії закінчувалася ранкова зміна. Він стояв біля входу, намагаючись виглядати спокійним, хоча долоні вже трохи пітніли.

Наталія вийшла в звичайному одязі, з сумкою через плече. Побачивши його, вона одразу усміхнулася — легко, без подиву, ніби вже чекала.

— Привіт, — сказала вона. — Ти чого тут?

Антон кашлянув і видавив:

— Я… ну… хотів попросити твій номер. Якщо можна.

Наталія кивнула без зайвих слів і чітко продиктувала. Антон одразу набрав його, щоб вона зберегла його контакт. Потім вони швидко обмінялися акаунтами в соцмережах — без довгих розмов, просто й по-діловому.