Частина 50

Настала весна. Сніг уже майже розтанув, і в повітрі відчувався той особливий березневий запах — вологої землі, перших бруньок і чогось нового, нестримного. Леся ходила втомлена, але збуджена: підготовка до поїздки у Вестфалію займала майже весь вільний час. Документи, технічні матеріали, переклад формул, узгодження дат з німцями… І все це — на тлі звичайної роботи.

Одного теплого вечора подруги зустрілися біля тієї ж лавки, де сиділи, будучи студентками. Оксана принесла дві кави, обійняла Лесю і щиро розсміялася:

— Ну все, міжнародна зірка! Я так рада за тебе, ти навіть не уявляєш. Це ж серйозно. Вестфалія…

Леся посміхнулася, приймаючи стаканчик.

— Дякую. Я сама ще не до кінця вірю.

Оксана помовчала трохи, а потім обережно сказала:

— Слухай… тільки з Регіною будь обережна. Я знаю, що ви тепер майже нерозлийвода, але… вона завжди була трохи… складною.

Леся знизала плечима:

— Оксано, ми з нею шість років разом вчилися. За весь цей час вона жодного разу не зробила нічого підлого. Ні стосовно мене, ні стосовно тебе.

— Вона заздрісна, — тихо відповіла Оксана. — Це я точно знаю.

Леся всміхнулася куточком губ.

— Є таке, — визнала,  — Не сперечаюся.

І м’яко додала:

— Але коли я була вагітна … пам’ятаєш? Регіна приносила мені аудіозаписи лекцій з телефону. Сиділа зі мною, поки я слухала, і ми втрьох усе розбирали. Іноді до ночі.

Оксана криво посміхнулася:

— Бо вона бігла до тебе швидше, ніж я. І хотіла, щоби ти її, а не мене похвалила за допомогу Ти краще за всіх розуміла матеріал. Їй було вигідно, щоб ти допомагала розібратися. Ось і тягала ці записи.

Леся тихо засміялася, згадуючи:

— А Андрій тоді… пам’ятаєш? Він нас «обслуговував». Носив чай, іноді навіть сидів поруч і мовчки слухав, як ми сперечаємося про формули.

— А на екзамені Регіна якось сказала: «Леся спеціально розрахувала, коли народжувати. Екзаменатори бачать живіт — і вже готові сто балів ставити».

Обидві розсміялися.

Потім Леся спитала м’якше:

— А як у вас із Родіоном?

Оксана посвітлішала.

— Все чудово. Дуже добре. Іноді навіть думаємо… може, і дитина скоро з’явиться. Не зараз, але… якось так.

Леся кивнула і серйозно сказала:

— Поїздка для Регіни вигідна. Якщо вона триматиметься за мене — отримає і досвід, і контакти, і імідж. Тому вона буде допомагати. І допомагатиме добре. Я впевнена.

Оксана подивилася на неї довго, потім зітхнула і посміхнулася вже спокійніше:

— Гаразд. Переконала. Просто… бережи себе. І все.

Вони обійнялися міцно, по-справжньому. Оксана поцілувала Лесю в щоку, підхопила сумку і пішла в бік дому, де на неї вже чекав Родіон. Леся ще довго стояла біля лавки, дивлячись, як подруга зникає за рогом, і відчувала, як у грудях одночасно тепло і трохи тривожно.

Весна вже точно прийшла. І попереду була поїздка, яка могла змінити дуже багато.

Вестфалія зустріла їх прохолодним, але вже по-весняному світлим ранком. Лабораторія німецької компанії розташовувалася в сучасній будівлі на околиці невеликого промислового містечка — скло, метал, бездоганна чистота і той особливий запах, у якому змішувалися свіжий хліб, дріжджі та щось ледь солодкувате від замороженого тіста.

Минуло вже кілька днів. Леся більшість часу проводила на нарадах з технічними директорами та науковим консультантом, обговорюючи параметри формули, можливі адаптації під місцеве обладнання і вимоги європейського регламенту. А Регіна майже одразу «вписалася» в лабораторію.

Вона швидко знайшла спільну мову з місцевими технологами. Не завжди через слова — іноді через жести, через те, як впевнено брала в руки інструменти, як перевіряла температуру, як дивилася на текстуру тіста. Німці помічали це й поступово почали звертатися до неї безпосередньо.

Одного вечора, коли основна робота вже закінчилася, вони залишилися в маленькій кімнаті відпочинку при лабораторії. За вікном повільно сутеніло, а на столі стояли два паперові стаканчики з кавою.

Регіна сиділа навпроти Лесі, трохи сутулячись, і крутила в руках порожній стаканчик.

— Ти знаєш… — почала вона тихо, не одразу підіймаючи очі. — Я тут уже майже як удома. Вони мене слухають. Питають. Іноді навіть чекають моєї думки, перш ніж щось змінити в процесі.

Леся кивнула, посміхаючись:

— Я бачила. Ти на своєму місці.

Регіна замовкла на кілька секунд. Потім підняла погляд і сказала вже серйозніше:

— Дякую тобі. Справді. Не тільки за те, що взяла мене з собою. А за все. Після тієї пожежі я думала, що мене просто… викреслять. А ти не дала. І тепер ось — Вестфалія. Я б ніколи сама сюди не потрапила.

Леся відставила свій стаканчик і коротко зітхнула.