Частина 39

Тим часом у школі Ліда ледь досиділа до кінця уроків. Після дзвінка вона майже побігла до Макара, який чекав її біля лабораторії.

— Ну що? — тихо спитав він, коли вони вийшли на вулицю.

— Бабуся сказала, що Леся вже віддала аналіз. Поліція щось робить, але деталей не кажуть. Мені страшно, Макаре. А що як той Бондар дізнається, що я розповідала?

Макар стиснув її руку.

— Ти все зробила правильно. І ми не одні. Твоя бабуся, Леся… Вони дорослі, вони знають, як. А ми з тобою просто будемо обережними. Ходимо разом після школи, добре?

Ліда кивнула і притулилася до нього на мить. Її серце калатало — суміш тривоги й того теплого, світлого почуття, яке з’являлося щоразу, коли Макар був поруч.

* * * * *

Увечері Юлія Миколаївна повернулася додому пізно. Ліда чекала її на кухні з чаєм.

— Бабусю, ну як?

Юлія Миколаївна сіла, зітхнула.

— Поліція взялася серйозно. Завдяки Лесі вони значно звузили коло. Але зараз головне — не налякати. Якщо лабораторія справді в місті… це може бути небезпечно для всіх, хто близько.

Вона подивилася на онуку і м’яко посміхнулася:

— А ти, моя героїне, тримайся якомога далі від усього цього. Вчися, зустрічайся з Макаром, будь щасливою. Дорослі розберуться.

Ліда кивнула, але в глибині душі розуміла: вона вже втягнута. І якщо буде можливість допомогти ще — вона не відступить.

Наступного ранку оперативна група отримала першу тривожну звістку: на дачному кооперативі «Зоря» зафіксували рух. Хтось приїхав туди на старому «бусі» о четвертій ранку…

* * * * *

Минуло ще 2 дні. Ліда прийшла зі школи трохи раніше. У квартирі її чекав сюрприз — батько Тимофій сидів на кухні у своєму звичайному строгому костюмі, хоча був будній день. Зазвичай він повертався пізно з роботи.

— Тату? Ти сьогодні рано… — здивовано протягнула Ліда, знімаючи черевики.

Тимофій підвівся, обійняв доньку міцніше, ніж зазвичай, і провів на кухню. На столі вже стояв чай і її улюблені тістечка.

— Сідай, сонечко. Треба поговорити.

Ліда насторожилася. Коли батько починав так серйозно, це означало, що справа не жарт.

— Я розмовляв з Юлією Миколаївною, — почав він без зайвих передмов. — І з твоїм слідчим теж. Ситуація з цим Бондарем серйозніша, ніж здається. Поліція вже вирахувала можливі лабораторії, але поки що нічого не чіпають. А ти… ти вже втягнута. Розповідала про дівчат, ходила до відділку. Я не збираюся ризикувати.

Він зробив паузу і додав твердо:

— З завтрашнього дня з тобою постійно буде охорона. Двоє хлопців — надійні, перевірені. Один возитиме тебе до школи та забиратиме, другий буде неподалік, коли треба. Непомітно, але поруч.

— Тату! — Ліда округлила очі. — Це занадто! Я ж не якась донька олігарха! І як я поясню це у школі?

Тимофій усміхнувся кутком губ, але очі залишилися серйозними.

— У цьому місті я майже олігарх. Поясниш, що батько перестраховується. А Макару скажеш правду — він розумний хлопець, зрозуміє. Головне — твоя безпека.

Вечорі того ж дня Юлія Миколаївна зайшла до  Тимофія. Вони сиділи на кухні вдвох, як колись давно.

— Знаєш, Юлю, — тихо сказав Тимофій, розмішуючи каву, — коли я почав зустрічатися з твоєю донькою… ти одразу все зрозуміла, правда?

Юлія Миколаївна м’яко посміхнулася, дивлячись у вікно на засніжене місто.

— Звісно. Одразу було видно, що ти перспективний хлопець. Серйозний, з головою, не базікало. Інші хлопці навколо були галасливі, а ти… ти вже тоді думав про майбутнє. Про те, як забезпечити сім’ю. Я сказала доньці: «Оцей не підведе». І не підвів. 

Тимофій зітхнув.

— Старався. Але тепер боюся, що вона надто смілива стала. Вся в матір. Полізла в поліцію, допитувала Дениса… Я пишаюся нею, але не хочу, щоб вона ризикувала.

— Вона в тебе розумна, — кивнула Юлія Миколаївна. — І тепер у неї є Макар. Хороший хлопець. Стабільний, як ти колись. Разом вони витримають.

Тимофій кивнув і подивився на годинник.

— Охорона вже на місці. Двоє. Один — колишній спецпризначенець. Будуть як тіні. Ліда спочатку позлиться, але потім звикне.

* * * * *

Наступного ранку Ліда вийшла з під’їзду і відразу помітила чорний кросовер, який стояв трохи далі. З машини вийшов спокійний чоловік років тридцяти п’яти у звичайній куртці.

— Ліда? Я Віталій. Сьогодні я з тобою. Не хвилюйся, буду непомітним.

Ліда важко зітхнула, але кивнула. У кишені завібрував телефон — повідомлення від Макара:

«Зустрінемося біля школи? Я вже йду. ❤️»

Вона посміхнулася і швидко набрала відповідь, а потім глянула на Віталія:

— Тільки, будь ласка, тримайтеся трохи далі в школі. Інакше всі з’їдять мене поглядами.