Частина 35

У великій світлій кухні квартири Юлії Миколаївни панувала особлива, затишна атмосфера. На столі, поряд із чашками ароматного чаю та домашнім печивом, лежали зошити, таблиця Менделєєва, кілька пробірок у штативі та аркуші з розв’язаними задачами. Завтрашній день мав бути останнім інтенсивним повторенням, а сьогодні — вечір підбадьорення.

Леся, у зручному светрі, сиділа поруч із Лідою. Юлія Миколаївна — у своєму улюбленому синьому халаті хіміка, з акуратним сивим пучком — саме наливала Макару ще одну чашку чаю.

— Ну що, мої майбутні олімпійці, — почала Юлія Миколаївна теплим, але впевненим голосом, — за три дні ви станете на старт. І я хочу, щоб ви запам’ятали одну просту річ: олімпіада — це не іспит на те, хто більше зазубрив. Це перевірка, хто вміє думати як хімік.

Ліда трохи нервово крутила в руках ручку. Макар дивився у вікно, намагаючись приховати хвилювання.

Леся м’яко поклала руку на плече Ліди:

— Ліда, ти в мене просто молодчина. Пам’ятаєш, як ти за п’ятнадцять хвилин розібралася з розділенням суміші пісок + сіль + тирса? Ти тоді ще сказала: «Пісок і тирса не розчиняються, а сіль — так». Це і є хімічне мислення! Ти швидко схоплюєш суть. А якщо раптом дадуть щось нове — просто згадай принцип: «Що розчиняється, що осідає, що горить». Ти вже вмієш.

Ліда посміхнулася, щоки трохи порожевіли.

Юлія Миколаївна повернулася до Макара. Вона знала, що хлопець більше сумнівається в собі.

— Макаре, а ти пам’ятаєш, як ми з тобою розбирали ту задачу про генетичний ланцюжок? Ти тоді сам запропонував, як з оксиду зробити кислоту, а потім сіль. У тебе чудова логіка. Іноді ти думаєш довше за Ліду, але зате глибше. На олімпіаді це величезний плюс. Головне — не панікувати, якщо задача здасться незнайомою. Зроби перший крок: напиши, що тобі відомо про речовини. Далі все піде.

Макар випростався, в очах з’явився вогник.

— А ще, — продовжила Леся, — запам’ятайте обидва: навіть якщо ви не знаєте відповіді на 100 %, пишіть те, що знаєте. Члени журі люблять, коли бачать хід думок. Краще неповний, але логічний розв’язок, ніж порожній аркуш.

Юлія Миколаївна кивнула і дістала з шафи стару, потріпану лабораторну книжку.

— Я в вашому віці теж хвилювалася. А знаєте, що мені завжди допомагало? Я уявляла, що просто розмовляю з речовинами, як зі старими знайомими. Залізо любить окиснюватися, мідь дає красивий синій колір, вуглекислий газ важчий за повітря… Ви вже їх знаєте. Вони ваші друзі, а не вороги.

Вона подивилася на обох дітей серйозно, але з теплом:

— Ви вже перемогли, просто тим, що так старалися ці місяці. Олімпіада — це лише свято для вашого розуму. Покажіть їм, як ви вмієте думати. А ми з Лесею будемо там, за дверима, і дуже-дуже за вас радіти.

Леся підняла свою чашку, ніби це був лабораторний стакан:

— За команду «Ліда і Макар»! За хімію, яка вже живе у ваших головах. І за те, щоб посміхалися, навіть коли пишете рівняння.

Діти підняли свої чашки. У повітрі запахло чаєм, ваніллю і тією особливою впевненістю, яка з’являється, коли знаєш: за твоєю спиною — надійні, люблячі вчителі.

— Завтра ще раз пройдемося по всіх типових задачах 7 класу, — сказала Леся. — А ввечері — легкий відпочинок. Мозок теж має відпочивати.

Юлія Миколаївна усміхнулася кутком губ:

— І не забудьте: навіть якщо щось піде не так — це не кінець світу. Це лише ще один експеримент. А справжні хіміки завжди роблять висновки і йдуть далі.

У кухні запанувала тиха, але дуже тепла тиша. Ліда і Макар переглянулися. Страх нікуди не зник повністю, але тепер він був значно меншим за бажання довести — і собі, і своїм наставницям, — на що вони здатні.

Коли Ліда і Макар пішли в кімнату Ліди повторювати задачі самостійно, Юлія Миколаївна і Леся вийшли на маленький балкон. Вечірнє повітря було прохолодним і спокійним.

Леся всміхнулася, хоч усмішка вийшла трохи сумною.

— Ліда така старанна, така розумна. А Макар… у нього цей внутрішній вогник, але він  постійно сумнівається. Я боюся, що він розгубиться і не покаже навіть половини того, на що здатний. А ще думаю: раптом я десь недопрацювала? Раптом не підготувала їх до якоїсь каверзи, яку люблять підкидати на обласній?

— Я тебе розумію, Лесенько. Колись я теж так переживала за своїх підлеглих. І за свою доньку, коли вона була у їхньому віці. Це нормально. Значить, тобі не байдуже. А це найголовніше.

Вона легенько торкнулася плеча Лесі:

— Але не забувай дихати.  Діти відчувають, коли наставник сам на межі. Завтра ти маєш бути для них спокійною і впевненою, навіть якщо всередині все тремтить. Ми з тобою ще встигнемо їх підбадьорити перед самим виходом.

Леся кивнула:

— Дякую, що ви зі мною. Без вас я б, мабуть, уже зовсім згоріла.

— Та куди ти дінешся, — усміхнулася Юлія Миколаївна. — Ми ж хіміки.

* * * * *

У шкільному коридорі, що вів до лабораторій, панувала напружена тиша. Чутно було лише тихе шарудіння кроків, шелест паперу та приглушене дзенькання скла з лабораторних приміщень. Учасників розподілили по різних залах: Ліда потрапила до аудиторії 12, Макар — до 15.