Частина 24

У лабораторії Володимира Івановича панувала зосереджена, майже священна атмосфера. Повітря було чистим завдяки потужній витяжній системі, але відчувався легкий, характерний запах хімічних реагентів і свіжоспеченого хліба — суміш, яка вже стала для всіх присутніх рідною. На столах рядами стояли пронумеровані зразки замороженого тіста та випробувані після розморожування булочки. Лаборанти в білих халатах методично працювали: хтось розрізав булочки, хтось вимірював об’єм за допомогою лазерного сканера, хтось оцінював текстуру за допомогою пенетрометра.

Над усім цим процесом упевнено керувала аспірантка Леся — висока, струнка дівчина з зібраним у хвіст волоссям і серйозним, але водночас доброзичливим поглядом. Вона була справжнім диригентом цієї маленької наукової команди. Леся рідко підвищувала голос, але її вказівки були точними й чіткими.

— Ліда, Макар, запишіть показники для зразка №7. Об’єм, висоту, пружність м’якушки. І не забудьте про аромат — після розморожування він дуже швидко зникає.

Ліда, у трохи завеликому для неї білому халаті, з ентузіазмом працювала поруч із Макаром. Семикласники, один з елітної школи, інший — зі звичайної, зараз виглядали як маленькі, але серйозні помічники. Макар акуратно відрізав шматочок булочки та передавав Ліді, яка фіксувала дані в журналі та в електронній таблиці.

Леся майже не відходила від центрального столу. Вона контролювала час розморожування, перевіряла температурний режим у камерах, вносила правки в протокол і одночасно відповідала на питання лаборантів.

— Олено Петрівно, зразок №4 має занадто щільну структуру. Збільшуємо концентрацію ксиланази на 0,02 %. Запишіть.

Час обіду настав і минув. Леся лише махнула рукою Ліді та Макару:

— Ідіть перекусити. Ви тут уже три години безперервно. Через десять хвилин чекаю назад.

Діти швидко поїли в їдальні інституту й уже за десять хвилин повернулися, трохи зачервонілі від швидкої ходи.

— Леся, а ти? — відразу запитала Ліда, підходячи до неї. — Ти майже весь день тут стоїш. Тобі теж треба відпочити.

Леся підняла очі від приладу, на її обличчі з’явилася втомлена, але щира усмішка.

— Треба стежити за циклом розморожування-випікання. Якщо пропустимо пік, всі заміри підуть коту під хвіст. Я не сильно втомилася… ну, майже.

Вона знову схилилася над зразками.

Наступні півтори години лабораторія працювала як єдиний механізм. Лаборанти робили серію замірів: визначали питому об’ємну активність, оцінювали колір скоринки за шкалою, перевіряли еластичність м’якушки, фіксували, наскільки булочка втрачає форму після другого циклу заморожування. Ліда та Макар допомагали: один подавав зразки, інший диктував цифри, третій фотографував структуру на розрізі.

Нарешті Леся зібрала всіх біля великого столу.

— Так, порівняймо. Зразок №3 показав найкращу стабільність об’єму, але №9 має значно кращу м’якість після другого розморожування. №7 добре тримає аромат, але трохи «гумовий» після випікання.

Вона вказала ручкою на таблицю, яку заповнювала Ліда:

— Макар, що ти думаєш?

Хлопець трохи зніяковів, але впевнено відповів:

— Я б поєднав №9 з трохи вищою дозою гуарової камеді. І додав би амілазу, як Григорій Дмитрович радив.

Леся задоволено кивнула:

— Правильно думаєш. Запишемо це як перспективний варіант. Лідо, внеси в протокол.

Дівчинка старанно записала, а Леся нарешті дозволила собі відійти на крок від столу, розминаючи спину. Обличчя її було втомленим, але в очах горів задоволений вогник — робота йшла добре.

Лабораторний посуд тихо брязкав на полицях, а Макар усе ще сидів із відкритим блокнотом. Він відчував, що сьогоднішня лабораторна робота дала йому більше розуміння хімії, ніж три роки зазубрювання конспектів.

Леся глянула на настінний годинник, потім перевела погляд на велику періодичну таблицю, що висіла над дошкою. Вона взяла довгу дерев’яну указку, яка зазвичай припадала пилом у кутку, зважила її в руці, наче диригентську паличку, і постукала по таблиці.

— Так, актори й глядачі, перерва закінчилася, — оголосила Леся напівжартома, але звичним тоном викладачки. — Раз уже ми розібрали сімейні драми окремих елементів, пора поглянути на глобальну геополітику періодичної системи. Макаре, пиши тему лекції: «Велика Стіна, металеві мажори та неметалеві бунтарі».

Ліда, яка саме мила хімічні стакани, миттєво вимкнула воду, витерла руки рушником і сіла на край столу, готова в будь-який момент увійти в роль.

Леся провела указкою по лівій та нижній частинах таблиці Менделєєва:

— Почнемо з бази. Поглянь на цю територію. Це — Метали. Абсолютна більшість періодичної системи. Це такі собі «золоті хлопчики» й мажори хімічного світу. Вони багаті, блискучі, успішні й неймовірно щедрі. Чому щедрі? Бо їхня головна життєва філософія — роздавати свої зовнішні електрони направо й наліво. Вони не тримаються за своє майно. У них низька електронегативність, тому вони легко розлучаються з електронами, стаючи позитивно зарядженими катіонами.

Ліда підхопилася, випрямила спину й пройшлася кабінетом із зарозумілим виразом обличчя, імітуючи аристократичну ходу: