Частина 22

Післяобідня перерва в інституті часто перетворювалася на неформальну нараду. Григорій Дмитрович і завідувач сусідньої лабораторії Володимир Іванович зайшли до кабінету Григорія Дмитровича.

— Маю нове замовлення, аж голова обертом.

— Розказуй. Знову щось термінове від харчовиків?—запитав Григорій Дмитрович

— Саме так. Замовлення на комплексне дослідження для заморожених хлібобулочних виробів. Треба підібрати оптимальну комбінацію добавок: емульгатори, ферменти, гідроколоїди, окиснювач. Головне — щоб не шкодили здоров’ю при тривалому вживанні та щоб виріб максимально довго зберігав об’єм, м’якість, аромат і структуру після циклів заморожування-розморожування. Клієнт хоче максимально «чисту» формулу.

Вони розмовляли спокійно, по-науковому. Григорій Дмитрович кивав, іноді вставляючи зауваження:

— DATEM і аскорбінова кислота, звісно, працюють добре. Але якщо хочуть чистіший склад — треба більше акцентувати на ферментах: ксиланазі, амілазі. І гуаровій камеді. Головне — не перевищити концентрації, щоб не отримати «гумовий» ефект після випікання.

— От і я про те ж, — зітхнув Володимир Іванович. — Будемо тестувати кілька комбінацій. Потрібні стабільні результати при багаторазових циклах. Якщо вийде — це буде серйозна робота.

У цей момент двері кабінету відчинилися і зайшла баба Юля. Вона була зібрана й елегантна. 

— О, наукова рада в повному складі, Обговорюєте, як іще більше хімії запхати в хліб?

— Юліє Миколаївно, — шанобливо привітався Володимир Іванович. — Саме так. Замовлення на «довгожителів» серед булочок.

— Головне, щоб не перетворили хліб на пластик.

Розмова текла далі — спокійно, з жартами й професійними зауваженнями. Кондиціонер справно виконував свою роботу, і в кабінеті залишався лише легкий аромат тютюну, який швидко зникав.

Раптом двері знову відчинилися. На порозі стояла Ліда.

— О, вся лабораторна еліта в зборі! — весело вигукнула вона. — Григорію Дмитровичу, можна я візьму участь в експерименті у Володимира Івановича? Макар казав, що там цікава тема з добавками для замороженого тіста. Мені дуже хотілося б попрацювати з реальними практичними завданнями.

Григорій Дмитрович подивився на неї уважно, потім перевів погляд на Володимира Івановича. Той знизав плечима й кивнув.

— Якщо дівчина горить бажанням — чому ні? У нас якраз бракує молодих і допитливих. Тільки щоб не заважала основній роботі.

Григорій Дмитрович легенько усміхнувся:

— Добре, Лідо. Дозволяю. Але з умовою: все фіксуєш, аналізуєш і потім доповідаєш нам на лабораторній нараді. Це буде корисний досвід. І для тебе, і для проєкту.

Ліда радісно засяяла.

— Дякую! Я не підведу.

Баба Юля фиркнула.

— Оце правильно. Нехай молодь занурюється в реальну хімію. А ми, старезні, поки що ще трохи подумаємо, як зробити так, щоб і користь була, і шкоди менше.

 Лабораторне життя продовжувалося своїм звичним, злагодженим ритмом.

* * * * *

Після досліду на перерві Леся знову була у своєму улюбленому «лекційному» настрої. Вона стояла біля витяжної шафи, а Ліда  сиділа поруч на високому табуреті, готуючись активно коментувати. Макар влаштувався зручно і вже з нетерпінням чекав продовження їхнього «хімічного серіалу». До них приєднався Артем.

Леся  почала з широкою усмішкою:

— Ласкаво просимо до третьої групи, головної підгрупи, або групи бору! Якщо друга група — це солідні, врівноважені двовалентні джентльмени, то тут на сцену виходить компанія дуже гнучких, дипломатичних і суперечливих персонажів.

Ліда відразу підхопила, жестикулюючи скляною паличкою як диригентською:

— У кожного з них на зовнішній оболонці три електрони. Три — це вже не просто компанія, це справжній внутрішній консенсус! З одного боку, віддати три електрони не так просто, як один чи два. З іншого — щоб дотягнутися до ідеалу галогенів (семи електронів), їм треба знайти аж чотири! Тому вони навчилися жити в режимі постійного компромісу. Майстри амфотерності: з кислотами поводяться як слухняні метали, а з лугами — раптом згадують про своє «я» і показують характер неметалів.

Макар усміхнувся і тихо сказав:

— Звучать як досвідчені дипломати.

— Саме так! — Леся кивнула. — Починаємо з наймолодшого.

Вона зробила паузу і продовжила серйозніше:

— Бор — самотній філософ i cipий кардинал. Він єдиний неметал у цій компанії. Чорний, неймовірно твердий кристалічний порошок, який за структурою намагається наслідувати алмаз. Бор страждає від глибокого внутрішнього конфлікту. Його три електрони сидять близько до ядра, тому він нікому їх не віддає. Але й забрати чужі не може. Тому він обрав шлях інтелектуального одинака. Створює унікальні, складні багатоцентрові зв’язки, які хіміки довго не могли пояснити. Він практично не реагує з водою чи кислотами при звичайних умовах. Бор — це дивакуватий геній на задній парті, який живе у власному вимірі, але без якого не полетить жодна сучасна ракета і не працюватиме ядерний реактор.