Частина 20

Кілька днів після Нового року минули швидко. Святкові канікули закінчилися, і Влад з Веронікою повернулися до навчання. Одного холодного січневого ранку вони разом їхали до обласної лікарні — у них почалася чергова практика з клінічної фармації.

У лікарняній аптеці їх уже зустрів викладач — доцент кафедри.

— Добре, що ви вдвох, — сказав він, видаючи їм білі халати. — Сьогодні працюватимете з реальною гуманітарною допомогою та лікарняними запасами. Перевіряєте терміни, умови зберігання, комплектуєте набори для терапевтичного та кардіологічного відділень. І головне — думайте про взаємодію препаратів. Це не склад, це — відповідальність.

Влад і Вероніка працювали зосереджено. Вони розбирали великі коробки, сканували серії, відкладали препарати з вичерпаним терміном. Вероніка особливо уважно перевіряла комбінації антикоагулянтів і протизапальних засобів.

— Ось тут потенційна проблема, — тихо сказала вона Владу, показуючи упаковку. — Цей препарат посилює дію варфарину. Пацієнтам треба пояснювати.

Викладач, який проходив поруч, зупинився та уважно подивився на їхні записи.

— Добре, Вероніко. Дуже добре, — похвалив він. — Бачите взаємодії на рівні, який рідко зустрічається у студентів вашого курсу. А ти, Владе, правильно організував робоче місце — нічого не валяється, все по поличках. Ви обидва показуєте не просто знання формул, а розуміння, як хімія працює в реальному житті пацієнта. Продовжуйте в такому ж дусі.

Вероніка трохи почервоніла від похвали, а Влад усміхнувся і кивнув:

— Дякуємо. Нам справді цікаво.

Після основної роботи вони ще встигли швидко провідати тітку Галю у терапевтичному відділенні. Жінка зраділа, побачивши знайомі обличчя в білих халатах.

Коли практика закінчилася і вони виходили з лікарні, вже починало сутеніти. Вероніка взяла Влада під руку.

— Знаєш, після таких днів я ще більше впевнена у виборі, — сказала вона. — Це не просто навчання. Це коли розумієш, що твої знання можуть комусь реально допомогти.

— І ми разом, — додав Влад. — Це найкраща частина.

Увечері, коли вони подзвонили до баби Юлі, та одразу помітила, як у них горять очі.

— Ну що, фармацевти мої? — усміхнулася вона. — Як практика?

І вони почали розповідати — про роботу в аптеці, про похвалу викладача і про те, як важливо знати не тільки формули, а й реальне життя ліків.

Баба Юля слухала, киваючи головою, і тихо сказала:

— От бачите… Правильна хімія завжди знаходить своє застосування.

Наступного разу, коли Макар прийшов у лабораторію, Леся знову стояла біля витяжної шафи з сигаретою в руках. Ліда вже була там — у своїй фірмовій майці з Li, сиділа на високому табуреті та крутила в руках скляну паличку.

— О, наш стабільний елемент прибув! — радісно вигукнула Ліда.

Леся всміхнулася :

— Сьогодні в нас продовження хімічного серіалу. Тема — лужні метали, перша група. Якщо галогени — це банда безжальних мафіозі, то лужні метали — це орден неймовірних альтруїстів, невиправних романтиків і довірливих хлопців, які страждають від власної надмірної доброти.

Ліда відразу підхопилася, очі загорілися:

— Саме так! Усі вони мають величезні атоми та всього один-єдиний електрон на зовнішній оболонці. Цей електрон сидить так далеко від ядра, що метал практично його не відчуває. Для них цей електрон — як зайвий квиток у кіно, який вони мріють комусь подарувати. Вони готові віддати його першому-ліпшому!

Макар сів зручніше, підперши щоку рукою, і з усмішкою спостерігав за ними. Особливо за Лідою.

Леся продовжила, голос став м’яким і трохи сумним:

— Почнемо з найменш активного. Літій — скромний та стриманий хлопчина. Наймолодший і найменший у родині. Через свій невеликий зріст він тримає свій електрон трохи ближче до серця, тому його доброта ще має хоч якісь межі. Він легкий, буквально плаває в гасі, і порівняно спокійний. Коли потрапляє у воду — не влаштовує істерик, просто тихо плаває, виділяючи бульбашки водню і розчиняючись у своїй щедрості.

Ліда раптом засміялася і показала на себе пальцем:

— До речі, мене в класі називають «третім елементом» — тобто схожою на літій. Кажуть, що я теж маленька, легка і… трохи занадто активна для свого розміру.

Макар мимоволі усміхнувся ще ширше. Він дивився на Ліду і думав, що порівняння дуже влучне. Вона справді була як літій — яскрава, енергійна і при цьому якась… тепла.

Леся кивнула і продовжила:

— Далі Натрій — довірливий романтик і вічна жертва Хлору. Сріблясто-білий красень. На повітрі він миттєво «сивіє», бо кисень одразу забирає його електрон. Його доводиться ховати під шаром гасу, щоб захистити від токсичного світу. А довірливість проявляє, коли стається зустріч із Хлором. Натрій бачить цього гангстера і з радістю віддає йому все. Відбувається яскравий вибух — і натрій перетворюється на звичайну кухонну сіль. Він стає солоним, домашнім і безпечним… але втрачає свою металевої гордості.