Частина 10

Коли день закінчився, Макар і Ліда виходили з лабораторії разом. На вулиці вже смеркало.

— Завтра продовжимо? — спитала Ліда.

— Звісно. Ще треба підготуватися до обласної. Але ці досліди… вони крутіші за будь-яку олімпіаду.

Ліда легенько штовхнула його плечем:

— Ти мені подобаєшся, стабільний. Як напарник. Не здумай тепер розчинитися в повітрі.

— Не планую, — усміхнувся Макар. — Я ж стабільний елемент.

Вони розійшлися, кожен зі своєю легкою усмішкою. Перші дні в лабораторії виявилися справжнім каталізатором не тільки для хімічних реакцій, а й для чогось нового й теплого, що тільки починало зароджуватися між ними.

А баба Юля, дивлячись їм услід з вікна, тихо прошепотіла:

— Ото буде реакція…

Через тиждень Оксана Петрівна перестріла Світлану Вікторівну.

— Світлано Вікторівно! — Оксана сяяла. — Вдячна вам величезно за те знайомство.

— Ну як? — з цікавістю спитала мама Марини.

Оксана почервоніла, але не змогла стримати усмішку:

— Знаєте… здається, у нас з Родіоном почалася дуже бурхлива хімічна реакція. Екзотермічна. З виділенням тепла і яскравим світлом. Він учора запросив мене на вечерю, а сьогодні вже надіслав повідомлення з мемом про періодичну таблицю. Каже, спеціально для мене вивчає.

Світлана Вікторівна засміялася щиро і радісно:

— Оце я розумію каталізатор! Бачиш, я правильно зробила, що «від серця відірвала». Головне — щоб у вас усе склалося. А я… я буду рада за вас обох. І за себе теж. Бо бачити, як ти світишся — вже велике щастя.

— А ви? — тихо спитала Оксана. — Може, ще не пізно і для вас?

Світлана тільки усміхнулася загадково:

— Поживемо — побачимо. Зараз головне — щоб у Маринки все добре було. А я… я вже свій «стабільний елемент» знайшла. Це — спокій і радість за доньку.

Вони обійнялися посеред вулиці, як дві жінки, які розуміють одна одну без слів.

Баба Юля відповіла Оксані під час телефонної розмови:

— Ото справжня хімія життя. Не в пробірках, а в серцях. І реакція завжди непередбачувана.

Ліда, яка стояла поруч, тільки фиркнула:

— Головне, щоб не вибухнула. Хоча… іноді й вибухи бувають красивими.

* * * * *

Макар сидів біля витяжної шафи, чекаючи, поки завершиться повільна фільтрація осаду. Ліда, закинувши ногу на ногу, крутила в руках скляну паличку. На ній була та сама майка з написом Li.

— Слухай, Макаре, а ти ніколи не думав, що хімія — це чиста драма? — раптом запитала вона, примружившись. — От візьми, наприклад, фтор. Ну чистий аб'юзер і токсик! Агресивний, жадібний. Приходить у компанію, бачить воду і такий: «Ану сюди твої електрони!» — і бідна вода аж палає від шоку. Він руйнує все, до чого торкається. Всі його бояться.

Макар посміхнувся, спостерігаючи за її живою мімікою.

— Ну, з фтором усе ясно, — кивнув він. — А як щодо протилежностей? Метали?

— О-о-о, метали! — Ліда підхопилася з табурета, притиснувши руки до грудей, і її голос став театрально-трагічним. — Найактивніший серед них — цезій. Але він зовсім інший. Цезій... він занадто добрий. Він просто неймовірний альтруїст! У нього на душі — тобто на зовнішній оболонці — всього один електрон. І цей електрон йому взагалі не потрібен. Цезій готовий віддати його першому ліпшому зустрічному. Буквально кожному!

Вона драматично закинула голову назад, тильною стороною долоні витираючи уявні сльози.

— Але розумієш, Макаре... у цьому й трагедія! Його доброта настільки душна і гіперактивна, що від неї всі страждають! Він бачить нещасний шматочок льоду при мінус ста шістнадцяти, кидається до нього зі своїми обіймами й електронами... і ба-бах! Усе вибухає під три чорти! Вода гине від його токсичної щедрості. Повітря страждає. Він не може просто спокійно полежати, йому треба терміново когось «ощасливити» своїм електроном, навіть якщо після цього лишиться тільки випалена земля!

Ліда впала назад на стілець, безсило зронивши руки, ніби щойно зіграла Джульєтту на сцені театру.

Макар спочатку стримував посмішку, але на словах про «токсичну щедрість» цезію його прорвало. Він уявив цей нещасний невинний лід, який просто хотів полежати в морозилці, і вибухонебезпечного цезія-альтруїста. Макар затиснув рота рукою, щоб не налякати сусідніх лаборантів, але його плечі так тряслися від безшумного сміху, що він ледь не скотився з лабораторного стільця на підлогу.

— Ну ти й акторка, — вичавив він із себе, витираючи сльози, що виступили від сміху. — Тепер я ніколи не зможу дивитися на таблицю Менделєєва без співчуття до водню і кисню.