Частина 8

Наступного дня в школі Макар ледве встиг зайти до класу, як до нього підлетіла Марина — тиха, але вперта дівчинка з 7-го «Б», яка завжди сиділа на передній парті й червоніла, коли її викликали до дошки.

— Макаре, — прошепотіла вона, озираючись, — ти можеш мені допомогти? Хоча б трішки. У мене з хімією повний… ну, ти знаєш, який елемент.

— Повний аргон? — усміхнувся Макар.

— Ще гірше. Повний свинець у голові. Завтра контрольна, а я нічого не тямлю в валентності.

Макар кивнув:

— Після уроків у кабінеті хімії. Приходь.

* * * * *

Після дзвінка в кабінеті з’явилася не тільки Марина, а і її хлопець Артем — високий, трохи незграбний парубок.

Артем стояв біля дверей, як хмара, і хмурився.

— Марино, ти серйозно?

Марина зітхнула:

— Це щоб я не отримувала нулі та не плакала над зошитом. Ти ж сам бачив, як я вчора ревла через домашку.

— А як ти мене кинеш? — буркнув Артем, червоніючи. — Станеш такою розумною, що я тобі буду не потрібен…

Макар, який розкладав зошити, тихо хихикнув.

Марина поставила руки в боки:

— Артеме, якщо ти мене кохаєш, то маєш радіти, що я стаю кращою. А не боятися, що я тебе покину через валентність кисню! Я ж не збираюся виходити заміж за Макара. Він мені як наставник з більшим словниковим запасом хімічних термінів.

Артем почухав потилицю, потім важко зітхнув:

— Вибач… Я просто дурень. Боявся, що ти виростеш, а я залишуся тим самим.

— Ти не дурень, — м’яко сказала Марина. — Ти просто ревнивий дурень. Є різниця.

Артем розсміявся і сів за сусідню парту:

— Добре. Тоді я теж посиджу. Може, хоч щось зрозуміло.

Макар, радий, що конфлікт вичерпано, почав пояснювати. Через пів години Артем уже не просто сидів, а активно гортав телефон.

— Ого! Макаре, дивився це? — раптом вигукнув він. — Тут чувак робить «вулкан» з соди та оцту, але додає ще барвник і отримує кольорову лаву! Класно виглядає!

Макар підійшов, глянув відео й усміхнувся:

— Бачив. Але якщо додати трохи мила, буде ще крутіша піна. Хочеш рецепт «домашнього» експерименту без вибухів?

— Хочу! — очі в Артема загорілися. — Слухай, дякую, що допомагаєш Марині. І мені заодно.

— Та нема за що, — відповів Макар. — Тепер у класі буде ще один хімік. Періодична таблиця росте.

Марина, радіючи, що хлопці знайшли спільну мову, раптом нахилилася і швидко поцілувала Артема в щоку.

— Оце моя людина, — сказала вона гордо.

Артем розплився в усмішці, як реактив, який знайшов каталізатор.

* * * * *

Минуло 3 дні. Марина була з Артемом на вулиці, коли до них підійшла Оксана Петрівна — молода вчителька хімії, завжди усміхнена і з яскравими сережками у формі маленьких колбочок.

— Марино, я тебе шукала, — сказала вона м’яко. — Мама сказала, що ти тут.

Марина трохи напружилася. Вона жила тільки з мамою. Батько помер два роки тому, і вони досі намагалися звикнути до тиші у квартирі.

Оксана Петрівна сіла поруч:

— Твої останні роботи просто чудові. Успішність зросла на два бали. Я бачу, як ти стараєшся. І знаю, як тобі важко вдома… У разі чого — я завжди тут. Можемо навіть додаткові заняття влаштувати.

Марина почервоніла, але посміхнулася:

— Дякую, Оксана Петрівна. Макар мені дуже допомагає. І Артем… теж.

Вчителька глянула на хлопців і лукаво підморгнула:

— Бачу, в нас ціла хімічна команда формується. Головне — не влаштовуйте тут реакцій без витяжки. Артем, у тебе теж прогрес.

Всі засміялися. Оксана Петрівна побажала всього найкращого і пішла до себе.

Марина тихо сказала:

— Знаєте… іноді здається, що батько бачить. І радіє, що я не здаюся.

Артем обійняв її за плечі:

— Він точно радіє. І я теж. Давай далі вчитися. Разом.

Клас поволі ставав не просто набором учнів, а чимось більшим. Як добре збалансована сполука.

* * * * *

Вечір у квартирі Марини був тихим і затишним. Дівчина сиділа на дивані з підручником з хімії, намагаючись повторити матеріал, який пояснював Макар. Ключі клацнули в замку.

Двері відчинилися, і до кімнати увійшла Світлана Вікторівна — усміхнена, з рум’янцем на щоках і легким блиском в очах. Вона була в красивій блузці, волосся акуратно розпущене. 

— Мамо, ти сяєш, — відразу помітила Марина і лукаво усміхнулася. — Напевно, закохалася?

Світлана Вікторівна тихо засміялася, скинула туфлі і пройшла на кухню. Марина встала і пішла за нею.