Частина 5

Макар сидів біля вікна в напівпорожньому автобусі. У руках він тримав поношену періодичну таблицю, яку вчора ввечері ще раз переглядав перед сном.

Оксана Петрівна сіла поруч, поставивши поруч невелику сумку з термосом і бутербродами.

— Ну що, Макаре, хвилюєшся? — тихо запитала вона, посміхаючись.

— Трохи, — чесно зізнався хлопець, не відриваючи погляду від таблиці. — Там же сильніші діти з інших шкіл.

— Сильніші — не завжди означає «непереможні», — м’яко сказала вчителька. — Ти маєш те, чого в багатьох немає. Ти не просто зубриш правила. Ти їх розумієш. Пам’ятаєш, як ти Марині пояснював валентність? З лантаноїдами й актиноїдами? Більшість дітей навіть назви цих елементів не вимовлять правильно, а ти вже орієнтуєшся.

Макар трохи почервонів і усміхнувся кутиком рота.

— То був просто шкільний рівень…

— Саме з такого «шкільного рівня» й починаються олімпіади, — заперечила Оксана Петрівна. Вона дістала з сумки термос і налила йому гарячого чаю в кришечку. — Пий. І слухай мене уважно. Ти не їдеш туди, щоб когось обігнати. Ти їдеш, щоб показати, на що здатен. А здатен ти на дуже багато.

Макар кивнув, відпив чаю і трохи розслабився. Автобус виїхав на трасу, і сонце почало пробиватися крізь хмари.

— Оксана Петрівно… а якщо я провалюся?

Вчителька лагідно поклала руку йому на плече.

— Тоді ми повернемося додому, розберемо помилки й поїдемо на наступну. Але я в тебе вірю. І знаєш що? — вона хитро примружилася. — Я вже бачу тебе на обласній.

Макар тихо засміявся. Вперше за весь день напруга трохи відпустила.

— Дякую, що поїхали зі мною.

— Це моя робота, — відповіла вона, але в голосі було тепло. — І трохи більше, ніж робота.

Автобус рівномірно їхав, а попереду чекали незнайомі аудиторії, складні задачі й новий етап для Макара.

* * * * *

Через 2 дні прийшли результати. На уроці хімії зайшов директор і поздоровив Макара з перемогою на районній олімпіаді.

Оксана Петрівна, схопила його за плечі:

— Макаре, ти геній! Але… шкільної програми тобі вже замало. На обласну ми тебе так не пустимо. Треба серйозніша база.

— Яка база? — злякався Макар.

— Лабораторія «Ізотопи», — таємниче прошепотіла пані Оксана. — Там працюють люди, які можуть розрізнити ізотопи на запах. Ти підеш туди на стажування.

* * * * *

Кімната для персоналу в інституті була маленькою і затишною, з потемнілими від часу стінами. Юлія Миколаївна зайшла в кімнату, і тут телефон у кишені завібрував. Вона глянула на екран і посміхнулася.

— Оксанко, привіт, — відповіла вона, — Якраз про тебе думала.

— Юлію Миколаївно, добрий вечір! — голос Оксани був схвильований і радісний. — Вибачте, що турбую так пізно. Але в мене просто чудові новини!

— Кажи вже, не тримай інтригу, — усміхнулася Юлія.

— Макар! Мій Макар … Він посів перше місце на районній олімпіаді! — майже вигукнула Оксана. — Уявляєте? Хлопець, який ще нещодавно майже не вірив у себе, обійшов усіх!

— Ого! — щиро зраділа Юлія. — Молодець хлопець. І ти молодець, що в нього повірила.

— Дякую… Але я дзвоню не тільки похвалитися. Юлію Миколаївно, нам потрібна ваша допомога. Щоб підготувати Макара до обласної, його треба занурити глибше. Я подумала… чи можна було б взяти його на стажування у вашу лабораторію? Хоча б кілька разів на тиждень після уроків. Він дуже відповідальний, руки в нього золоті, і головне — йому справді цікаво. Юлія зробила глибоку затяжку, помовчала секунду, а потім м’яко відповіла:

— Звісно, можна.Приводь його. Поговоримо, подивлюся на нього. Якщо хлопець такий, як ти розповідаєш, — візьмемо. У нас зараз якраз є невеликий проєкт. Нехай відчує, як пахне справжня лабораторія.

— Дякую! — у голосі Оксани відчувалося полегшення. — Ви навіть не уявляєте, як це важливо для нього.

— Уявляю, Оксанко. Сама колись була такою.

Розмова на мить затихла. Оксана, трохи нерішуче, все ж запитала:

— А як… Леся? Як вона там у вас?

Юлія тихо засміялася, дивлячись у вікно на вогні міста.

— Леся — золото. Два гранти за осінь, стаття в хорошому журналі. Дуже серйозно ставиться до всього. Іноді навіть надто. Встигає і працювати, і доньку ростити. Типова моя учениця, — з теплотою додала Юлія.

— Рада це чути, — щиро відповіла Оксана. — Передавайте їй привіт.

— Обов’язково. Ну все, Оксанко, неси свого Макара. Будемо робити з нього чемпіона обласного рівня.

— Дякую ще раз. На все добре, Юлію Миколаївно.

Юлія поклала телефон. На її обличчі з’явилася задоволена, трохи втомлена, але щира посмішка.«Отак і передається вогонь», — подумала вона.

* * * * *

Наступного тижня, у вівторок після уроків, Макар разом з Оксаною Петрівною зайшов до лабораторного корпусу інституту. Хлопець нервово стискав лямку рюкзака, в якому лежали зошит, чисті зошити для нотаток і пара рукавичок, які вчителька порадила взяти.