Частина 4

У четвер у баби Юлі був справжній вихідний. Вона жила в красивому просторому одноповерховому будинку на тихій зеленій вулиці. Будинок був сучасний, але затишний: великий садок, широка тераса і запах свіжої кави, який завжди зустрічав гостей.

Ліда прийшла після уроків, з рюкзаком і яскравою майкою з символом Li. Баба Юля зустріла її на порозі в домашньому светрі та з чашкою чаю в руках.

— О, моя іскорка прилетіла! — радісно усміхнулася вона, обіймаючи онуку. — Заходь..

Вони влаштувалися на затишній терасі. Ліда з задоволенням підібгала ноги під себе і взяла шматочок теплого пирога.

Якийсь час вони просто мовчали, насолоджуючись тишею і смаком. Але баба Юля, яка добре відчувала настрій онуки, тихо спитала:

— Ну, розповідай. Щось трапилося у твоєму ліцеї?

Ліда зітхнула, відклала виделку і почала:

— Ба… є один хлопець. Денис. Десятий клас. Він… постійно до мене чіпляється. Загравати починає, каже, що я йому подобаюся, запрошує кудись. А я його боюся.

Баба Юля уважно слухала, не перебиваючи.

— Він такий… впевнений у собі, — продовжувала Ліда. — Всі дівчата на нього задивляються. Кажуть, що він за слабших заступається і взагалі «крутий». Але я йому не довіряю. Щось у ньому… непевне. Зараз я йому подобаюся, він активний. А завтра може втратити інтерес. Я не хочу бути черговою «перемогою» в його списку.

Вона зробила паузу і тихо додала:

— Він не мажор, але все одно… відчувається, що ми з різних світів. У мене батьки, ти, стабільне життя. А в нього — репутація хулігана. Я просто не хочу ризикувати.

Баба Юля поставила чашку на стіл і деякий час мовчала, дивлячись на онуку. Потім м’яко сказала:

— Правильно робиш, що не довіряєш інтуїції, Лідочко. Довіра — це не те, що можна швидко заробити красивими словами та впевненою усмішкою. Особливо у твоєму віці.

Вона легенько погладила Ліду по руці:

— Якщо тобі незатишно — це вже важливий сигнал. Не треба себе переконувати, що «може, він хороший». Краще послухай себе. Ти розумна дівчинка і дуже чутлива. Якщо серце каже «небезпечно» — значить, так воно і є.

Ліда кивнула, трохи розслабилася.

— Я попросила сьогодні Степана та Алісу провести мене додому. Щоб він не чіплявся.

— Молодець, — схвалила баба Юля. — І надалі так роби. Не треба героїзму. Якщо відчуваєш дискомфорт — шукай підтримки. А про Дениса… час покаже. Але ти маєш право відмовляти. Скільки завгодно разів.

Ліда усміхнулася і притулилася до бабусі:

— Дякую, ба. З тобою завжди легше на душі.

Баба Юля поцілувала її в маківку  і тихо додала:

— Ти в мене особлива. І заслуговуєш на особливого хлопця. Такого, поруч з яким тобі буде спокійно і цікаво одночасно. А не страшно.

Вони ще довго сиділи на терасі, їли пиріг і розмовляли про все на світі.

Ліда ще трохи посиділа з бабусею, доїла свій шматочок пирога, а потім підхопилася:

— Ба, я побіжу! Мама просила не запізнюватися. Дякую за пиріг і за розмову!

— Біжи, іскорко, — усміхнулася баба Юля. — І якщо що — одразу телефонуй.

Вона провела онуку до хвіртки, помахала рукою і повернулася на терасу. Задзвонив телефон. На екрані висвітилося «Оксана Петрівна».

Баба Юля усміхнулася і взяла трубку:

— Оксанко, привіт, моя хороша! Яка приємна несподіванка.

— Добрий вечір, Юліє Миколаївно! — почувся бадьорий, але трохи втомлений голос колишньої учениці. — Вибачте, що так пізно. Не відриваю?

— Та ні, я якраз на терасі відпочиваю. Розповідай, як ти там? Як школа?

Оксана зітхнула, але в голосі відчувалася усмішка:

— Звикаю потихеньку. Перші тижні були важкуваті, чесно. Учні в мене непрості — ліцей же елітний, багато амбіційних, з характером. Деякі думають, що їм усе можна. Але… здається, я вже починаю з ними справлятися.

— Я в тебе і не сумнівалася, — тепло сказала баба Юля. — Ти завжди була наполегливою. А як з дисципліною? Вмієш ставити межі?

— Пробую, — чесно відповіла Оксана. — Декого вже вдалося зацікавити хімією. Особливо одну дівчинку — Марину. Вона спочатку взагалі не хотіла нічого робити, а тепер потроху розквітає. А ще… є один хлопчик з сьомого класу, Макар. Дуже тямущий. Я думаю, можливо, згодом направити його до вас у лабораторію. Як ви вважаєте?

Баба Юля тихо засміялася:

— Якщо тямущий — направляй. У мене зараз якраз є місце для таких. Головне, щоб дитина горіла.

Вони ще кілька хвилин поговорили про школу, про те, як важко молодим вчителям, і про те, що справжня хімія починається не тільки в пробірках, а й у серцях учнів.

— Дякую вам, Юліє Миколаївно, — щиро сказала Оксана перед тим, як попрощатися. — За все. За те, що колись навчили не тільки формул, а й як бути вчителем.

— Ти молодець, Оксанко. Продовжуй. І телефонуй частіше, — м’яко відповіла баба Юля.