Частина 2

Коли вони втрьох вийшли з ліцею, Денис, який зазвичай чекав біля воріт, цього разу тільки похмуро подивився здалеку, але підходити не став. Побачивши Степана поруч, вирішив не влаштовувати сцену.

Провівши Ліду до її під’їзду, Аліса і Степан залишилися вдвох. Вони повільно йшли тінистою алеєю.

Степан тихо сказав:

— Ти сьогодні дуже гарна, Алісо. Особливо ця блакитна кофтинка. Вона тобі пасує.

Аліса усміхнулася і легенько штовхнула його плечем:

— Дякую. Ти завжди кажеш такі приємні речі. Мені з тобою спокійно і… добре.

Степан почервонів, але продовжував:

— Я серйозно. Ти не тільки красива, а ще й добра. І з Лідою от так допомагаєш… Ти класна.

— Дякую, Стьопо, — м’яко відповіла Аліса і взяла його за руку. — Мені теж з тобою дуже спокійно.

Ліда зателефонувала своїй бабусі Юлії та сказала, що завтра прийде до лабораторії.

Пізнього вечора сонце вже ховалося за високими корпусами наукового інституту. Юлія Миколаївна вийшла з головного входу лабораторного корпусу, застібаючи легкий плащ. Вона була вже немолодою, але стрункою й енергійною жінкою з гострим поглядом і сивим волоссям, зібраним в акуратний пучок. Понад сорок років вона пропрацювала в хімії.

Біля сходів вона помітила знайому постать.

— Оксанко! — здивовано й радісно гукнула Юлія. — Ти чого тут так пізно?

Молода жінка років двадцяти восьми обернулася. Оксана була колишньою ученицею Юлії. Тепер у неї в руках була велика сумка з підручниками.

— Юлію Вікторівно! Добрий вечір, — Оксана щиро усміхнулася й підійшла ближче. — Я якраз була на консультації в інституті. Думала, може вас зустріну.

Вони повільно пішли по алеї, що вела від корпусу до головної дороги.

— Ну, розповідай, як ти? — запитала Юлія. — Я чула, ти закінчила магістратуру з відзнакою. Куди влаштувалася? В якийсь ліцей чи приватну школу?

Оксана трохи зніяковіла, поправила пасмо волосся.

— Ні… не в елітну. Я вирішила піти в звичайну школу, на околиці. Знаєте, там, де багато дітей з неблагополучних сімей і робітничих кварталів.

Юлія підняла брову, але в очах промайнув інтерес.

— Ого.Несподівано. Чому саме туди?

Оксана зітхнула, але голос її був теплим і впевненим:

— Де місце було. А там… учні різні. Є такі, що приходять з дому, де ніхто не питає, чи зробили вони уроки. Є хлопці, які вже у 8 класі думають, що хімія їм ніколи в житті не знадобиться. А є дівчатка, які бояться навіть пробірки взяти в руки.

Вона трохи посміхнулася, згадуючи.

— На першому уроці я принесла звичайний набір для «домашньої лабораторії» — соду, оцет, йод, капусту для індикатора. Показала, як можна зробити «вулкан» і як капуста змінює колір. Знаєте, що було? Вперше за весь урок ніхто не дивився в телефон. Один хлопчина, який постійно хуліганить, навіть підійшов після уроку й запитав: «А можна ще щось таке вибухове, але безпечне, зробити вдома?»

Юлія тихо засміялася.

— І як, вдається їх зацікавити?

— Не всіх, звісно, — чесно відповіла Оксана. — Деякі все одно сидять байдужі. Але я намагаюся. Показую, що хімія — це не просто формули в підручнику, а те, з чим ми стикаємося щодня: їжа, ліки, косметика, навіть те, чому іржавіє велосипед. Хтось починає слухати. Хтось навіть залишається після уроків, щоб допомогти прибрати лабораторію.

Вона помовчала секунду, а потім додала тихіше:

— Іноді думаю, може, це наївно. Але коли бачу, як у когось очі загоряються… тоді розумієш, що не даремно.

— Ти молодець, Оксанко. Багато хто б побоявся туди йти. А ти пішла. Це справжня вчительська робота. Між іншим, моя Ліда теж… постійно в лабораторії пропадає. Теж весь час щось змішує, експериментує. Іноді навіть занадто серйозно для її віку.

Оксана усміхнулася:

— Як вона? Вже в 7-му, так? Напевно, вже перевершує мене в її віці.

— Майже, — з ніжністю відповіла Юлія. — Але в неї зараз… інші турботи з’явилися. Хлопці почали звертати увагу.

Оксана співчутливо похитала головою:

— Ох, цей вік… Головне, щоб не заважало вчитися.

— Саме так Ходімо, я тебе трохи проведу. Розкажеш детальніше про своїх учнів. Може, щось підкажу.