Глава 27

Час скинути маски. Даша.

Андрій довіз мене до воріт університету. Мені було важко піднятися з ліжка, всі м'язи ломить від проведеної ночі. Підготуватися як слід до сьогоднішнього дня не вдалося, та й Андрій не дуже був зайнятий розв’язанням своєї проблеми, хоч і виглядав спантеличеним. Про останню мені так і не вдалося щось дізнатися. Прикро, я могла б допомогти. Доведеться все якось дізнатися самій.

- Ти не йдеш? - Здивувалася, коли він поцілував мене на прощання.

- Ні, я сьогодні у лабораторії. Тебе о котрій забрати?

- Я сама дістануся. Не хвилюйся.

- Ти впевнена?

- Ще магазинами хочу пройтися з Ірою.

- О, до речі. - Він вивудив з нагрудної кишені конверт. - Тримай, учора зробив.

- Що це? - Відкривши конверт, побачила банківську картку.

- Даша, сама подумай, ти зараз підеш у продуктовий, накупиш там всякої всячини, щоб приготувати нам нормальну вечерю, хоча сама обійшлася б макаронами.

- Я можу собі дозволити нормально харчуватися. – Заперечила образливу репліку, адже суть мені незрозуміла.

- Я знаю, а я в змозі прогодувати свою жінку. Ну навіщо тобі стосунки, в яких ти садиш собі на шию ненажерливого лося.

- Тоді давай я почну платити тобі за те, що мешкаю у тебе, за те, що ти займаєшся зі мною хімією? - Тепер мені його логіка загалом ясна і цілком зрозуміла. Чоловік заварив кашу, а тепер не знає, як поводитися. Я так розумію, у мене щодо спільного життя досвід багатший, ніж в Андрія Васильовича. І може він навіть правий у цій ситуації, але я ще від вчорашнього подарунка не відійшла.

Він притарабанив мені новенький ноутбук, коли тільки встиг купити? Я не хотіла приймати таку дорогу річ, навіть видала цілу промову про те, що я не якась там утриманка, але, як і зараз, вислухавши позицію Андрія, почула розумні докази. Зрештою, треба мені на чомусь працювати, і якщо розібратися, то старий у мене вкрали через його справи.

- За секс не забудь заплатити. - Огризнувся той.

- А ти зараз не цим займаєшся? - Останнє слово за мною.

- Повір, повію зняти набагато простіше.

- Вибач, мені пора йти.

- Даша, вибач. - Спіймав за руку. - Я не знаю, як це робиться. Повір, у мене не дуже великий досвід подібних стосунків. Я просто хочу зробити приємне для своєї дівчини, але в мене зараз мало часу.

Ось так і сталася наша перша суперечка. Скоріше б розв’язати всі проблеми, адже будувати стосунки семимильними кроками – не найкраща ідея.

Подруга, вислухавши мої скарги, взагалі вибухнула гомеричним реготом.

- Подруго, та він у тебе правильний мужик. Що ти хочеш від нього?

- Хочу, щоб він сприймав мене серйозно як рівну, а не як секс-партнерку.

- Але ви не рівні: він на десятку років старший, він майже доктор наук. Коли в нього захист?

- У середині року. – Машинально відповіла, розуміючи до чого вона хилить.

- Ось-ось, ти студентка, хоч і непересічна, але він усе це вже пройшов. Тепер далі, щодо твоїх тарганів – у нього правильне виховання. Він привів у будинок дівчину, логічно що вважає за потрібне її забезпечити. Нічого спільного з бажанням відкупитись тут немає. Інша річ, якби ви шоркалися в тебе, то в натяжку, - підняла вгору вказівний палець, роблячи акцент на своїх доводах, - це можна було б розглянути в подібному ключі, але це не робить з тебе меркантильну особу, а свої феміністичні замашки кинь.

- Добре, як мені бути тоді?

- Головне в матусю не перетворюйся, харчувався ж він якось без тебе, та й секс у нього був, не боляче він на голодного схожий, у всіх сенсах.

- Дякую, вмієш ти втішити, це я і без тебе знаю.

- Навчіть один одного, не соромся показувати, чого ти від нього хочеш, адже він не телепат. І не ображайся, якщо він тебе не розуміє, з тієї ж причини.

Сказати виявилося простіше, ніж зробити. Насправді мені довелося зіткнутися з брилою, на ім'я Андрій Васильович Власов. Він ні в яку не хоче йти на поступки, і через тиждень спільного проживання я дійшла висновку – ми ох як поспішили.

Якщо раніше він дошкуляв частими дзвінками та зустрічами, то зараз було таке, що він і зовсім не приходив ночувати. Думаю, він і сам пошкодував, що привіз мене до себе.

Після чергового мого скинутого дзвінка, я піддавшись пориву, зібрала свої речі та повернулася до своєї квартирки.

Два дні я не бачила Власова взагалі, адже за мною він їхати не поспішав, хоч у душі в мене жевріла надія на це. Та й в інституті він останнім часом не з'являвся, як я дізналася пізніше – взяв відпустку.

Самотність зіграла зі мною злий жарт, разом з ним прийшло і розуміння того, що попри гівняний характер мого чоловіка я його однаково і люблю, і ненавиджу.

Прийшовши додому, я ледве переступила поріг свого помешкання, поспішила зняти взуття. Доведеться купувати нові чобітки, тільки середина січня, а ці зовсім схудли.

Слідом почулася метушня біля вхідних дверей, пролунав звук замку, що відкривається. По спині пройшов холодок, долоні спітніли. Озброїлася першим, що трапився під руку, а саме керамічною статуеткою дельфіна, яка незрозуміло як тут опинилася.

- Тихо ти.

– Ти?

- На когось іншого чекала?

- Я і на тебе не чекала. Ти маєш ключ?

- Даша, що взагалі відбувається? – Моє запитання пропустив повз вуха.

- Аналогічне питання.

- Блін, я повернувся додому, тебе немає, телефон вимкнений, що я маю думати?

Я дістала телефон із рюкзака, той розрядився і відмовився подавати ознаки життя.

- Сів. А де ти був? - Поставила питання, що цікавить мене.

- Довелося терміново поїхати. - Ухильно відповів.

- Зателефонувати тобі на думку не спало?

- Я не міг.

- Не мороч мені голову.

- Даша, я чесно не міг. Не сердься. – Благає той.

- Я до тебе не повернуся. Я вважаю, що ми поспішили.

- Відмінно, тоді я житиму тут з тобою.