Глава 25

Милі лаються. Даша

Такої підстави від Власова я не очікувала. Не так усі мали дізнатися, точніше, я сподівалася, що взагалі ніхто не дізнається. Про свої наміри збиралася розповісти лише Ірі. У всякому разі, вона мала право дізнатися все першою і від мене, а не так. Рон тепер зі мною взагалі не розмовляє.

- Не хвилюйся, він ревнує. - Заспокоїла мене подруга після того, як хлопець штовхнув мене плечем, проходячи повз.

- Он як ти закриваєш заліки. - Перегородила мені шлях Валерія.

- Тобі, дивлюся, не терпиться на моє місце. - У тон відповіла їй, натякаючи на її дуже відверте вбрання.

- Ах ти гадина. - Кинулася на мене.

Її випад припинила одним спритним рухом, припечатавши обличчям до стіни коридору. Іра стала за моєю спиною, захищаючи від подруг Валерії.

- Відвали від мене. - Прошипіла їй у вухо. - Не то гірше буде.

- Це ми ще подивимось. - Прошипіла у відповідь вона.

- Що тут відбувається? — Почувся грізний оклик професора, що проходив повз.

- Нічого. – Відповіла за обох Ірина, а мені довелося вивільнити із захоплення руку старости. – Ми вже йдемо.

– Ми ще поговоримо. - Крикнула слідом дівчина, чиє его зараз було защемлено.

- Що ти робиш? Даша, на тебе це зовсім не схоже. - Вона насилу встигає за мною.

- Схоже. Ти, мабуть, забула яка я.

- Це правда?

– Що?

Різко зупинилася і подруга мало не влетіла в мене.

- Те, що Андрій Васильович сказав.

- Почасти.

- Коли ти збиралася зі мною поділитись?

– Сьогодні. Між нами дещо трапилося, але стосунками це назвати складно. Вибач, що ти дізналася ось так.

- Дурна, я рада за тебе. - Вона обійняла мене і поцілувала в верхівку. – Після пар засядемо у кафе, і ти все мені розкажеш.

Інші пари виявилися менш насиченими, якщо не брати до уваги косі погляди одногрупників у мій бік. Я вже не кажу про Рона та Валерію. Іра має рацію, їх обох криють ревнощі, тільки до різних людей. Про те, що подобаюся Рональду, я здогадувалася і раніше, а зараз це більш ніж очевидно.

Після закінчення пар, Іра залишилася в їдальні вигадувати куди ми підемо пліткувати далі, а я піднялася на шостий поверх до свого «бойфренда».

- Як ти міг? - Влетіла до його кабінету без стуку. Навпроти мого викладача сидить декан. Від мого грізного оклику та нахабства враз підібрався і всім своїм виглядом демонструє подив. Блін, недобре вийшло. Андрій, як ні в чому не бувало, сидить та посміхається.

- Вибачте. Я пізніше зайду. - Дала задню.

- Так розумію, милі лаються... - Декан підвівся зі свого місця і простяг Власову руку для рукостискання. Його наїжачене обличчя пом'якшилося, і він пустотливо глянув на мене. – Співчуваю.

Цей старий хрич співчуває Власову? Чи не мене він мав на увазі.

Андрій змовницьки підморгнув у відповідь.

- Ти не мав права так чинити. - Налетіла на нього після того, як декан вийшов, щоправда, запалу поменшало.

- Я знаю. - Просто відповів і сперся п'ятою точкою об стіл.

– Знаєш і все?

- Знаю і вибач. Але в цьому є позитивний момент.

- І який же? - Склала руки на грудях.

- Я можу привозити та відвозити тебе, коли захочу і куди захочу.

- Це незрівнянно з тим, що мені доводиться воювати з твоїми шанувальницями.

– Ти не готова воювати за своє щастя? - У тон заперечив мені.

- Щастя?

- Ти надто перебільшуєш мою популярність, а ось ти у нас сенсація дня. Чув про твої подвиги. - Усміхнувся, не став акцентувати мій випад.

- Так швидко? А це ще викладачі не знають.

- Кхм, знають, я розповів на педраді.

- Триндець.

- Все буде нормально. - Притягнув мене до себе. - Ти йдеш з Іриною?

- Так.

- Тоді тримай. - Він вклав ключі від дому в мою долоню. - Я трохи затримаюся.

- Це погана ідея, давай я краще у подруги поживу? - Намагаюсь повернути ключі назад.

– Навіть чути цього не хочу. Вибирай будь-яку кімнату, яка тобі більше сподобається.

- Гаразд.

- Біжи, бо мені ще попрацювати треба. - Цмокнув мене в ніс. - Не засиджуйся довго і дзвони якщо що.

- Бувай, матусю.

- Поговори мені. – Посміхнувся у відповідь, а я поспішила втекти за двері.

Так нечесно, навіть покричати добре не вийшло.

На цей раз Ірина обрала вельми незвичайне місце для посиденьок.

На двадцять шостому поверсі місцевої телевежі розташоване одне з найатмосферніших місць нашого міста. Це потрібно бачити просторе приміщення, скляні столики, на стінах оригінальні плакати відомих кінокартин, але не супермодний інтер'єр тут головне. Можна віддати руку за цей божественний вигляд. Великі панорамні вікна відкривають неймовірну картину. Світ очима птахів, аж дух забиває – це чудове видовище.

- Це ж закрита територія, як ти змогла нас провести? - Захоплено ахаю я.

Річ у тім, що до цієї будівлі вхід суворо заборонено, пройти сюди можна лише працівникам або на запрошення, чи гостем однієї з телепередач. Тут не як у кіно, тут всякий набрід не вештається просто так.

- Ах, не проблема. Я познайомилася із таким хлопцем.

– Він тут працює?

- Так, себто не в кафе, а на одному з каналів. Він режисер, уявляєш?

- Нічого собі.

- Я, між іншим, планувала вразити тебе цією новиною, але ти – убила мене наповал.

- Вибач що так сталося.

- Тільки за умови, якщо ти мені все розкажеш.

- Нема чого особливо говорити.

- Ти нормальна? Спить з викладачем і їй, бачте, нема чого говорити. - Передражнила мене.

За розмовою час пролетів непомітно. Розповівши один одному свої історії, ми випили не один літр чаю і з'їли цілу гору бутербродів та тістечок. Обговорили мої нетривіальні стосунки, а в мене ніби камінь із душі спав. Я нарешті змогла виговоритись.

Пізніше приєднався друг Ірини, раніше згаданий режисер.

– Артур. - Демонстративно розтягуючи першу голосну, представився той. Воістину, люди мистецтва – дивні люди, а так одразу й не скажеш.