Глава 20

Неприємний сюрприз. Андрій.

Вибите скло звичайно неприємний сюрприз, але це не найгірше, чогось подібного я навіть очікував, більше напружує мене інше. Про те, що я винесу документи з лабораторії, знали лише двоє: я і професор. Звідси можна зробити кілька висновків, перший — професор спеціально попросив, щоб саме я виніс документи. Охорона в центрі, звичайно, є, але її цілком можна обійти і розкрити лабораторію. Хоча, одна справа розбити скло в машині, інша - проникнути в приватне приміщення, що охороняється. Тільки навіщо це йому не зрозуміло, адже він міг сам легко винести записи з лабораторії. Є ще другий варіант – Костянтин Іванович не причетний, і десь встановлено прослуховування, швидше за все на його телефоні. Якщо я маю рацію, то це легко перевірити.

Невдовзі повернулася Дарина і простягла мені флешку з записом із камери спостереження. Розумниця, правильно мислить, як для дівчинки. І цей факт мені теж не подобається, точніше мені не подобається те, що вона засвітилася і може бути втягнута в цю справу.

На паркування в'їхав білий позашляховик, нарешті підкотили хлопці із сервісу.

- Вітання. - Першим з машини виліз Марк, я трохи посунув Дашу вбік і потиснув простягнуту руку.

- Привіт. Даша, лізь у машину. – Відчинив їй задні дверцята «бехи».

- Що тут?

- Нічого серйозного, віджени її в сервіс завтра. - Я віддав одному з хлопців брелок від своєї тачки і взяв ключ від їхньої машини. – Документи?

- У бардачку.

- Давай, набереш потім.

Марк махнув мені і разом з товаришем заходилися відчищати переднє сидіння від снігу, якого в салон встигло пристойно намести за час нашої відсутності. Не заздрю хлопцям, крім мокрих сидінь там ще й собачий холод.

– Давай на переднє. – Звернувся до студентки, що клацала зубами. - Замерзла?

– Ні.

- Брешеш, руки сині. Говорив тобі почекати всередині, але ж ти вперта, так? - Вона підібгала губи і мовчить у відповідь. - Що робимо?

- Додому їдемо, звичайно.

- До тебе чи до мене? - Вирішив розрядити обстановку.

- Мене до мене, а вас до вас. - Очікувана реакція.

- Неприємна ти і вперта. - Я завів двигун і врубав тепло на повну.

- Андрію Васильовичу, я одного не можу зрозуміти, чому не спрацювала сигналізація в автомобілі?

– Все просто, у мене її немає. - Знизав плечима.

- Як, у такій тачці немає сигналізації?

– Я її відключив. Ну почала б вона верещати, а що толку?

- Грабіжник злякався б і втік, виття сирени привертає увагу взагалі-то.

- По-твоєму, камер над головою він не злякався, а виття сирени його має налякати?

- Напевно. - Відповіді я і не чекав, хоча логіка в її словах є.

- Просто так такі машини не взламують, заради магнітоли чи іншої нісенітниці, їх розкривають цілеспрямовано або за наведенням. - Вирішив все-таки пояснити, щоб не забивала собі зайвим голову.

- Вам видніше.

- Зігрілася? – Настав час змінити тему.

– А, так.

- Склади мені компанію, мені терміново потрібно заїсти стрес? - Припаркувався біля невеликого кафе.

- Гадаю, це погана ідея.

- Чому?

- Не варто, щоб нас бачили разом у такому місці.

- Якому?

- Кафе, ресторани. - Пояснила вона, натрапивши на мій здивований погляд. - Киньте, ви чудово розумієте, про що я.

- Даша, нас щойно бачили разом близько двохсот людей. І якщо ти переживаєш із цього приводу, то я скажу тобі таке. Статут університету не забороняє такого роду стосунки. Скільки тобі, двадцять один? - Вона кивнула. - Ось, навіть за іноземними мірками ти повнолітня.

– А як же моя репутація?

- Час від часу, - зітхнув, - тобі випускатися за рік. Твоє прагнення бути оціненою мене просто вбиває, але ти не товар, щоб вішати на себе бирки чи ярлики. Ти й так уже всім довела яка розумниця. Було б мені років за п'ятдесят, тоді б я тебе зрозумів, а так я цілком собі нічого і зазвичай подобаюся жінкам.

- То що ж ви до мене причепилися раз так усім подобаєтеся?

– У мене на тебе великі плани.

Цього вечора на вечерю мені так і не вдалося її вмовити, але може воно й на краще.

До будинку віз її манівцями, витративши трохи більше часу на дорогу ніж передбачалося. Вона мабуть міркує над моїми словами, всю дорогу провела мовчки, але ображеною не виглядає.

- Завтра заїду за тобою о десятій.

– Я сама можу приїхати. - Звичайно обурилася вона, але натрапивши на мій погляд, пішла назад. - Чекатиму.

Вона випурхнула з машини, не давши мені допомогти. Поки йшла до парадного, постійно оглядалася, як справжній детектив їй-богу.