Глава 19

Сукня кольору марсала. Даша.

Нарешті випала нагода вигуляти сукню, яку мені подарувала Іра. Вона не схожа на те, що вона зазвичай носить і з якої нагоди вона могла її придбати мені невідомо. Чарівне плаття міді із запахом, рукав до ліктя та глибоке декольте, на талії поясок підкреслює плавні вигини тіла. Воно ідеальне у всіх сенсах, але найбільше мені подобається колір, насичений вишневий, такий соковитий і глибокий.

Волосся вирішила прибрати у високу зачіску, залишивши кілька хвилястих пасм у обличчя. Я не зовсім встигаю зібратися, але на щастя мені надходить повідомлення про те, що Андрій Васильович спізнюється.

Закінчивши останні приготування, почула дзвінок мобільного.

– Алло. – Відповіла на дзвінок.

- Я на місці, виходь.

До цієї сукні чудово підійшли б туфлі, але в таку погоду одягати їх я не ризикнула. Довелося задовольнитися черевиками на шпильці. Накинувши пальто, я підхопила маленьку сумочку на ланцюжку і вийшла надвір.

Власов припаркувався біля самого будинку, тому набратися снігу і замерзнути я не встигла.

- Доброго вечора, - привіталася, сідаючи в машину. Запах на сукні при русі трохи розійшовся і оголив коліно.

- Привіт. – Розтягуючи літери відповів чоловік. Мабуть здивування від побаченого відключило йому мозок, він відсунув поділ моєї сукні і провів долонею вгору по моїй нозі.

- Що ви робите? - Повернула спідницю сукні на місце.

- Кхм, дивлюся.

- Ви не дивитеся, а чіпаєте.

- Хотів переконатися, що в мене не почалися галюцинації.

- Переконалися?

- Можна ще раз доторкнутися?

- Не можна.

- Шкода. - Кнопкою завів мотор, а я демонстративно відвернулася до вікна. - Даша, не ображайся.

– І не думала.

- Хочеш я тобі іспит автоматом поставлю?

- Ні! - Випалила, а потім спокійнішим тоном додала. - Ще не вистачало, щоб мені оцінки ставили за те, що я дозволила комусь за коліно потриматися.

- Так ти ж і не дозволила, це, по-перше, а по-друге, не комусь, а мені.

- Проїхали, вважатимемо це за такий своєрідний комплімент з вашого боку.

- Гаразд. - Весело розсміявся він, а я усміхнулася у відповідь. Що я справді веду себе як дитина.

Презентація відбувається у виставковому центрі. Це досить величезне, яскраво освітлене приміщення. Підлога встелена килимовим покриттям вишневого кольору. У різних залах розміщено виставкові експонати, які розподілені згідно з напрямками використання. З боку в бік снують представницького вигляду люди, вчені, доктори — вершки наукового світу і я, студентка, що незрозуміло як затесалася на це свято.

Андрій Васильович свиснув побачивши моє декольте.

- Боюся, якщо торкнуся тебе ще десь, то ти вже не сприймеш це як комплімент. – Нахилився до мого вуха.

- Тільки спробуйте і я вас приб'ю.

- Ти приголомшливо виглядаєш завжди, але сьогодні - неймовірно, і мені дуже подобається дивитися як ти бісишся. – Ого, оце заява. До речі, мій викладач виглядає теж досить шикарно, як і завжди загалом. Тільки ось що це за руде волосся на його піджаку?

- Я мала б подякувати вам, але не робитиму цього. Може, ми вже підемо, на нас починають коситися люди. - Тонкими пальцями підчепила доказ з його коміра і вклала в долоню чоловіка.

- Це не те, що ти думаєш.

- Впевнена, так і є.

Від запропонованого ліктя свого супутника я відмовилася. Не хочеться уславитися на весь науковий світ міста викладацькою підстилкою.

Андрій же сприйняв мою поведінку з поблажливістю людини, яка майже на десяток років старша від мене, але моменту підтримати мене за талію або за лікоть не втрачав. Я подумки злилася, але при сторонніх нічого сказати не посміла. Власов же бачачи моє почервоніле обличчя лише веселиться, гад такий.

- Розслабся, - вручив мені черговий келих шампанського, - підемо, я тебе ще де з ким познайомлю.

По-хазяйськи вхопив мене під лікоть і повів у бік парочки людей похилого віку: сивий чоловік у строгому костюмі і поруч жінка під стать, вся в діамантах.

Була і ще одна причина з якої я не поспішала відчитувати Власова за свавілля, я йому як мінімум винна за цей вечір. Запросив мене Костянтин Іванович, але він весь в біготні і перетнулися ми з ним лише кілька разів за весь вечір. Андрій же не відходить від мене ні на крок і при кожній нагоді намагається познайомити з тими, кого вважає за потрібне. А підходять, до речі сказати, до нього багато науковців. Хто висловити свою думку з приводу минулої конференції (потрібно буде в інтернеті подивитися), хто просто привітатись, а були й охочі задовольнити свою цікавість, яка виникла через мене.

- Я гадаю, ми маємо повне право звідси злиняти. - Запропонував тихо, щоб чула тільки я.

- Ви вважаєте? – Зраділа, адже на цій виставці я сама почуваюся експонатом.

- Впевнений. - Вкотре підхопив за талію і повів у бік виходу.

Зам'явшись біля стійки реєстрації, ми нарешті вийшли на стоянку авто, але тут на нас чекав неприємний сюрприз. Бокове скло з боку водія у тачці Власова вибите, і замість тонування зяє чорна діра.

- Плани змінюються, - оглянув він акт вандалізму. - Даша, повернися всередину, я потім тебе покличу.

- Я краще тут зачекаю. - Я могла б поїхати і на таксі, але чомусь не хочеться кидати його одного.

- Тут ти замерзнеш, почекай у вестибюлі. - Наполегливіше наказав.

- Я принесу нам каву. - Не збираюся йому підкорятися, хоча частка правди в його словах є, ноги в міжсезонних черевиках починають підмерзати.

Я витягла з автомата на вході два картонні стаканчики з поганим американо. Собі чорний без цукру, а Андрію Васильовичу чорний гіркий лише трохи підсолоджений.

- Тримайте. – Прошепотіла, адже чоловік у цей момент розмовляє мобільним телефоном.

- Дякую, чекаю. – Скинув дзвінок і звернувся до мене. – Зараз за нами приїдуть.

Я кивнула.

– Навіщо це зробили? Хотіли б викрасти то викрали б. Шукали щось?