Глава 18

Груп Орд. Андрій.

Наступні дні аж до п'ятниці пройшли у звичайному режимі. Вдень ми займалися у центрі, а ввечері я відвозив Дашу додому. Те, що раніше мені здавалося неможливим, тепер здається правильним і звичайним. Ніколи раніше я не брав студентів на підготовку, часом чуже невігластво дратує, та й часу з ними возитися в мене немає. А дослідницький центр — це взагалі моя віддушина, туди я втікаю від усіх неприємних мені факторів, тепер я сам привів туди сторонню людину. Для мене це щось більш особисте, ніж привести дівчину додому, дивовижні метаморфози.

Слова професора справили на мене належне враження, подумки до тієї розмови я повертався не раз. Може воно і на краще, Костянтин Іванович допоміг розібратися у очевидному. Я можу скільки завгодно грати в дружбу, але варто зізнатися - я не відпущу від себе цю дівчину просто так. Але навіщо ці складності? Поки на це питання я не готовий дати відповідь, зрештою ми лише тварини, які реагують на генетичні стимули.

Наші уроки справді нагадують мені полювання диких звірів: я спостерігаю за Дашею, професор спостерігає за мною, замкнене коло якийсь, харчовий ланцюжок, трясця. Але я не перестаю запрошувати дівчину до лабораторії, це було б нечесно, як помахати перед дитиною іграшкою, а потім її забрати, тим більше, що студентці тут подобається.

- Я можу піти сьогодні раніше? - Перервала наші гляділки, вона, як і раніше, нічого не помічає або вдає, що не помічає.

- Все в порядку? - Що це вона надумала міняти звичний уклад.

- Так, хотіла переодягтися надвечір.

- Блін, я й забув. Іди, я заїду за тобою ввечері.

- Дякую.

Вона попрямувала до виходу, постукуючи своїми каблучками, професор провів її задумливим поглядом, а мене обдарував засуджуючим.

- Говоріть, професоре. – Не витримав я.

- З вогнем граєш, Андрію. - Похитав головою той.

- Все буде нормально.

- Ну, хоч не відпираєшся більше. – Пом'якшив свій погляд.

- Нічого більше не хочете сказати?

- Про що ти?

- Я думаю, ви знаєте, про що я. Що відбувається? - Зміни в поведінці нашого лікаря я помітив ще наприкінці минулого тижня, думав дрібні домашні негаразди, але з кожним днем Костянтин Іванович ставав все більш загадковим і смиканим.

- Значить, до тебе ще не дісталися, вирішили я слабка ланка.

- З цього місця попрошу докладніше. - Сів навпроти нього. – Вам загрожують?

- Шантажують. - Відповів.

– Вас є чим зачепити? – Хоча, чого я дивуюсь, у нього ціле докторське життя за плечима.

– Не мені тобі розповідати.

- Чого від вас хочуть? Дайте вгадати наш препарат?

- Так, коли він буде готовий, звісно. Але хрін їм, а не наш препарат.

- Ви впевнені? Я розумію, ви в нього стільки вклали, ще кілька місяців і ми матимемо реальний результат. Але це може коштувати вам імені.

- Синку, я певен. Я вже скільки зробив у своєму житті, що мені начхати що про мене подумають інші. Якщо тих людей, яких я вилікував і можу вилікувати цим препаратом замало, то в дупу мораль. – І це мені каже шановний учений.

- Ясно. З ким ми хоч маємо справу? – Я вже здогадуюсь, що почую у відповідь.

– «Груп Орд» чув про таких? – Інтуїція не підвела, що ж ти зараза мовчала раніше.

- Чув, не гіганти, звичайно, але теж не дрібна фірмочка. Ви плануєте вивезти препарат за кордон?

- Тільки там вони нас не дістануть. – Погодився зі мною. – І, я гадаю, не варто зберігати весь матеріал в одному місці. Ти можеш сховати напрацювання?

- Можу. Давайте тоді я все оцифрую, а від паперових копій потрібно позбутися.

Цим ми й були зайняті до кінця дня. У мене в голові крутиться питання: як вони дізналися про наші напрацювання. Про те, над чим ми тут працюємо, знає лише кілька людей. У своїх статтях та доповідях я не спирався на наші розробки, а докторську я не планую озвучувати до того, як буде оформлено патент. Виходить, витік інформації походить від когось зі своїх.

- На вашу думку, хто їм розповів? - Цікаво дізнатися думку лікаря.

– Не від мене точно.

- Хто ще знав із вашого боку?

- Ніхто, тільки син, але він би ніколи. А з твоєї? - Поцікавився у відповідь.

- Тільки Даша, і тільки те, що сама побачила, ми з нею про це не розмовляли.

- Ні, Даша з'явилася після того, як вони на мене вийшли.

Я схильний погодитися з професором. У те, що Даша, засланий козачок мені віриться слабо. Їй не завжди даються ті рівняння, які я їй даю, куди вже розібратися з складнішими формулами. А ось сина Костянтина Івановича я не став би скидати з рахунків. Мутний і слизький тип, що пробився в люди лише завдяки популярності свого батька.

Виходить, на професора вийшли приблизно в той же час, що й на мене. Для чого? Упевнений, наш препарат їм не потрібен, він звичайно теж придатний, але щось мені підказує, хлопці вирішили підстрахуватися на випадок, якщо я вирішу зіскочити. Адже саме «Груп Орд» запропонувала мені сумнівну угоду.

- Тобі не час їхати? – Перебив потік моїх роздумів старий.

- Зараз поїду, ще хвилин з десять.

Закінчивши робити останні копії, я зібрав усі папери і склав їх у величезну папку. Про те, що збираюся зробити з матеріалом, навмисно не став розповідати професору, як і про те, що він не «слабка ланка», а важіль тиску на мене. Тепер, що менше він знає, то краще. В одному лікар має рацію: хрін їм, а не наш продукт.

- До вечора, - попрощався і вийшов.

Потік свіжого повітря вдарив в обличчя, снігопад уже припинився, але вітер все ще пронизливий. Мороз пробирається під шкіру, студить вени та охолоджує кров.

- Кіро, ти на місці? - Набрав дзвінок, сідаючи в машину. – За півгодини буду.

У мене залишилося дуже мало часу, паперів я позбувся дорогою, спалив їх в урні під мостом, густо поливши бензином. Додому заскочив лише на кілька хвилин, запхав у чохол перший ліпший костюм і свіжу сорочку. Відправив Даші повідомлення про те, що трохи затримаюся.