Глава 9

Приватні уроки. Даша.

Канікули пролетіли занадто швидко, як на мене. Я не встигла насолодитись перебування вдома. Мама навіть взяла відпустку на роботі, щоб більше часу провести разом зі мною. Ми готували наші улюблені страви, хоча мама й не хотіла мене підпускати до плити, та мені вдалось переконати її, що я не втомилась і з радістю допоможу. Щоправда, перші два дні я спала до обіду, а вже потім проводила час із батьками, вночі працювала.

Кілька разів виходила зі шкільними друзями на каток і в кафе. Був тільки один мінус — я сумувала за своєю найкращою подругою.

В суботу вранці я повернулась в місто, на вулиці лютий мороз і сказати що я замерзла, нічого не сказати. Привезла із собою повну валізу смаколиків. Довелось кликати в гості Іру та Рона, адже однією мені все це точно не з'їсти.

Ми чудово провели час разом, але ближче до вечора мене почав накривати мандраж. Мені лячно йти на заняття до Власова, та ще й до нього додому.

За минулий тиждень я відпочила і змогла проаналізувати все на свіжу голову. Його пропозиція здається мені дивною, не розумію навіщо йому допомагати мені після всього... До того ж я не хочу бути винною йому, але й відмовитись теж не можу. Як я вже казала, мені ще як мінімум один предмет здавати, та й без цього Андрій Васильович може здорово ускладнити мені життя. Власов, судячи з усього, людина злопам'ятна, тому вирішила поки відкласти це питання, але при нагоді спробую прояснити ситуацію.

Вийти з дому довелось за півтори години до призначеного часу, не хочу запізнюватись і зайвий раз давати привід Андрію Васильовичу в'їстися на мене. У мене є адреса, але той район мало знайомий, та й добиратися не близький світ тим паче такою негодою.

На годиннику без десяти хвилин шість і я стукаю у двері невеликого двоповерхового будинку. Через кілька хвилин вона відчинилась.

- Я не вчасно? - Лиш змогла вимовити, а все через те, що Доктор Зло стоїть переді мною в одних штанах і з рушником на одному плечі, витирає після миття вологе волосся.

- Вибач, я щойно приїхав. Заходь, я скоро повернусь.

В прихожій я залишила верхній одяг та пройшла до просторої гостинної. Ця кімната суттєво відрізняється від його кабінету в університеті. Попри те, що темніє зараз швидко, тут достатньо світла завдяки високій стелі та великим вікнам. На них сині штори й такого ж кольору подушки на дивані й кріслах. Біля однієї зі стін білосніжні шафки зі скляними дверцятами. В них розміщені книги та інші дрібнички, які створюють затишок в домі. На іншій стіні плазма, під нею невелика тумбочка, також білого кольору. Сучасний інтер'єр виглядає дуже затишним, виконаний зі смаком.

- Як пройшли вихідні? - Повернувся господар дому. Цього разу він одягнений цілком пристойно, переодягнувся в джинси та футболку. В його руках кілька підручників, але мою увагу привернула інша деталь — він в окулярах, і вони йому неймовірно пасують.

- Швидко. - Відповіла задумавшись. - А як ваша конференція?

- Нудно. Сідай. - Так само лаконічно відповів мені та вказав на диван. - Дякую. - Що це на мене найшло, прямо сама ввічливість. Де ж ти була раніше, якби не мій довгий язик й проблем би не було. Почала діставати з рюкзака блокнот та підручники. – Книги можеш сховати назад. - Випередив мене. - Працюватимемо по моїх. - Добре. - Зізнатися, я ніяково себе почуваю поруч із ним наодинці. А далі були дві години тортур. Такою тупою я себе ще ніколи в житті не відчувала. Таке враження, що я не на парах була весь минулий семестр, а літала високо у хмарах. Андрій Васильович дав багато інформації, і головне, у доступній мені формі. Цей предмет мені раніше давався важко. Не можу сказати, що хімія мені не подобається, просто я багато чого не могла зрозуміти. Всі ці структури сполук, хімічні формули, схеми та рівняння хімічних реакцій для мене просто темний ліс. Як усе це помістити у моїй бідній голові? - Втомилася? - Ні, просто... - Зам'ялася, не знаю, як відповісти. – Просто що? – Просто все так складно. - Чесно зізналася я. - То просто чи складно, ти визначся. - Сміється з мене. - Я визначилася, повірте. - Пішли вечеряти. - Раптом запропонував він. - Ні, що ви. Я не буду вас більше затримувати, мені час додому. – Відреагувала бурхливіше, ніж слід. Схопилася з дивана, на якому ми розмістилися, і почала збирати свої речі до рюкзака. – Я тебе відвезу після вечері. - Ще чого. Ні, дякую, я сама дістануся додому. - Я вже бачив, як ти дістаєшся сама. Я звичайно не проти заступитися за дівчину, але і по морді зайвий раз отримувати не маю бажання. - Він теж підвівся з місця. - Я викличу таксі, якщо вам так буде спокійніше. - Не вгамовуюсь я. - Отже, або я тебе відвожу додому, або зачиняю двері, і ти залишаєшся тут до ранку. Вибирай. - Ви зараз жартуєте!? - Здивувалася я. - Я схожий на людину, яка має почуття гумору? - Справді, про що я. - Він виводить мене з першої ж секунди й що далі, то складніше стримуватися. - Не наривайся. - Цідить крізь зуби. - Добре, тільки без вечері. - Зменшила оберти. - Чекай тут, я щось накину і повернуся. - Припинив нашу суперечку. Він піднявся на другий поверх, мабуть, там розташована спальня чи гардероб. Я швидко одягла верхній одяг і вчепилася в ручку дверей. Зачинено, а на що я розраховувала? Внутрішнього замку немає, двері відчиняються тільки ключем, як зручно. - Хотіла втекти? – Цікавиться господар будинку. – Що ви. – Не знаю, чи вловив він сарказм у моєму голосі. Він витяг з кишені штанів зв'язку і відімкнув двері, накинув курточку і вийшов слідом за мною. Пікнула сигналізація на автомобілі, припаркованому поряд із будинком. - Сідай. Він сів за кермо, я зайняла пасажирське місце поряд. - Мороз міцніє. – Власов кнопкою завів двигун. Я не в лісі мешкаю, але в таких автомобілях мені їздити не доводилося. Сидіння з інтегрованим підголів'ям, зручніше за мою постіль. Оздоблення виконане сірою шкірою, дуже приємне на дотик. На панелі купа усіляких приладів та інших примочок. Я не фахівець, але автомобіль враження справляє не менше ніж його власник. - Не замерзла? – Ні. - У салоні приємно тепло і мені довелося розстебнути куртку. - Говори адресу. – Знову промовив він. Я назвала адресу, Андрій Васильович забив її в навігаторі. - Далеченько ти живеш. Багато часу займає дорога? - Коли як. У середньому близько години чи півтори. - Тепер зрозуміло чому ти не носиш сукні та підбори. Я з подивом подивилася на нього. Яка йому справа в чому я ходжу, йому мало нашої Валерії? Нехай краще вона тішить йому око ніж я. - Не дивися на мене так. Я чоловік і механічно відзначаю такі деталі. Я вирішила не відповідати на таку репліку. Розповідати про те, що не дуже люблю сукні та підбори у повсякденному житті теж не стала. - Завтра чекаю на тебе в той самий час. - Може, варто зустрітися трохи раніше, щоб у вас знову не виникла потреба відвозити мене додому? - Я врахую твої побажання наступного разу, але раніше не вийде, я буду зайнятий. - Вибачте. – Що це я? - До побачення. - Бувай.