Глава 3

Повний провал. Даша.

- Ти куди вчора пропала? - Стогне в трубку Ірина. Вона з останніх сил набрала мій номер, навіщо взагалі прокинулась в таку рань?

- Додому поїхала. Ви довго ще сиділи?

- Біля третьої розійшлись.

- Ого, ти там жива?

- Майже. - Черговий стогін подруги.

- На залік приїдеш?

- Нагадай на якій він парі?

- На третій. - З видихом відповідаю я.

- Намагатимусь, але нічого не обіцяю. Ти в метро?

- Так.

- Ти геройка, будеш єдиною на першій парі.

- Сплюнь.

- Тьфу, тьфу. - Постукала подружка й вимкнула дзвінок.

Я запхала у вуха навушники та продовжила трястись в переповненому вагоні метро.

Іра як у воду дивилась, на першу пару прийшли лиш самі стійкі. Висновок: погана ідея влаштовувати гульки посеред робочого тижня.

На другу пару народ почав підтягуватись, а Іра, як і обіцяла, прийшла на третю, щоправда, з невеликим запізненням. На щастя її не спіймали, адже наша Валерічка сама спізнюється.

Двері аудиторії відчинились, студенти трохи заворушились, намагаючись створити зацікавлений вигляд. Хоча в повітрі відчувається такий концентрат перегару, що тут і до ворожки ходити не треба, відразу зрозуміло чим ми займались минулої ночі.

До аудиторії ввійшли двоє. Декан стоматологічного факультету, на якому я зараз навчаюсь і... вчорашній “костюм” з бару.

- Молодь, доброго дня. Доводжу до вашого відома, що Валерія Павлівна перевелась до іншого університету. Познайомтесь, може хто не знає, завідувач кафедри фармацевтичної хімії, доцент Власов Андрій Васильович, читатиме у вас цю дисципліну в наступному семестрі. А зараз прийме залік замість Валерії Павлівни.

- Красунчик правда? - Шепоче на вухо подружка.

Дівчата оживились і з цікавістю поглядають на нового викладача. Не дуже він і красень, але чого в нього не відбереш так це вміння подати себе, від нього віє сильна енергетика.

- Є таке. - Змогла вичавити із себе. В моїй душі ще жевріє надія на те, що він мене просто не впізнає.

Декан вийшов, а слово взяв новий викладач.

- Доброго дня. Мене звуть Андрій Васильович. У мене зовсім мало часу тому обійдемось без письмових робіт. Все просто, виходимо по одному, відповідаємо, повертаємось на своє місце. У кого журнал?

Староста групи піднялась зі свого місця, відверто прогнулась через парту і подала йому журнал.

- Гарна спроба. - Звернувся до неї. - Тобі перше завдання. Скинь електронний журнал мені на пошту. Цей будеш заповнювати сама.

- Кажуть він такий гад. - Знову шепоче Ірина.

- Тихіше, не привертай уваги. - Я намагаюсь втягнути голову в самісінькі плечі. Будь моя воля, взагалі провалилась би крізь землю.

Мої спроби залишитись непомітною виявились марними. На шепіт подруги він підняв голову і наші погляди зустрілись. Якщо він мене і впізнав, то вигляду не подав, жоден м'яз на обличчі не сіпнувся.

- Ти. Підеш першою. Прізвище?

- Я? - Мотаю головою.

- Ти.

- Веселова. - Назвала своє прізвище.

Відразу все стало зрозуміло — він мене впізнав і гнів його не має меж. Точно гад, тішиться ситуацією та засипає мене питаннями. І якщо з теоретичною частиною я якось впоралась, то на рівняннях засипалась повністю. В його очах бісики відбивають чечітку, а пальцями він повторює їх ритм. Переводжу погляд на збиті фаланги й розумію, він мені цього точно не пробачить. Не варто й говорити, залік я не здала.

- Дивлячись на твої оцінки, - гортає журнал. - Ти відмінниця. Якщо ти краща студентка в групі, то справи ваші кепські. - Гучно закрив журнал та кинув його на стіл.

Аудиторію сколихнув колективний шепіт, всі напружились, притихли в очікуванні своєї черги. Не здали в цей день майже третина групи, а якщо точніше, то всі присутні на вчорашній вечірці за виключенням моєї подруги. Чи є моя в цьому провина, чи ж він завжди такий злий? Ну і пам'ять у цього козла.

- Хто здав, можете бути вільні, даю дві хвилини. - Сказав Андрій Васильович.

Щасливці, до яких сьогодні фортуна повернулася обличчям почали збирати свої речі та двинули в бік столовки. Іра пішла разом з ними.

- Тримайся. - Прошепотіла мені. - Й вибач.

- Я тебе приб'ю, двічі. - Пообіцяла подрузі.

Коли аудиторія опустіла більш ніж на половину, викладач знову продовжив свою репліку.

- Не варто нагадувати, хто не закрив всі заліки той сесію вважай не здав. І я особисто подбаю, щоб до наступного семестру вас не допустили.

- Що ж робити? - Запитав хтось сміливий.

- Веселова, а що ти пропонуєш? - Звернувся до мене.

- Я?

- Ти завжди така мовчазна чи тільки зараз? - Мабуть, натякає на мою вчорашню запальну промову. - Як вийти із ситуації, що склалась?

- Ми підтягнемо предмет і перездамо на канікулах. - Розправила плечі, намагаюсь виглядати незалежною та впевненою в собі, хоча зараз такою не почуваюсь.

- Підтягнете? Хіба пояс на трусах.

От козел. Моє обличчя почервоніло, а він продовжив:

- Навіщо мені возитись з вами на канікулах? Ви мали пів року на те, щоб освоїти предмет, думаєш кілька тижнів щось змінять?

- Дайте нам шанс, будь ласка. - Попросив хтось із дівчат.

Оце розмріялась, після вчорашнього марно чекати на милість.

- Вчинимо так. Семестр ще не закінчився і попереду вихідні. Даю вам п'ять днів на підготовку і на наступну середу чекаю на перездачу.

Зі скислими обличчями студенти потягнулись до виходу з аудиторії і я разом з ними.

- Веселова! - Затримав мене викладач.

Зараз почнеться.

- Слухаю. - Вийшло агресивніше ніж варто було.

- Раджу налягти на рівняння, говорити ти й так гарно вмієш.

Ось і відігрався. Чудово відзначили закінчення сесії, нічого не скажеш.

Вийшла в коридор зла і спустошена. Частина студентів пішли на перекур, друга половина зібралась в столовій, щоб підкріпитись та перевести дух після виснажливої пари. Іринка ще з кількома дівчатами залишилась чекати мене в коридорі біля вікна.