Руїни

Ранкове сонце суботи застало Єремія зненацька, хто б міг подумати, що людина прокинеться о четвертій ранку, а на сніданок захоче булочку із шоколадом і піде до цілодобового магазину, ще коли темно, а вийде звідти, з булкою в зубах. Зазвичай субота вихідний день, але в Аннеси та Єремію він навпаки робочий. Чи так, чи інакше, хлопець взяв із собою ще одну булочку, щоб до нього не було ніяких претензій. Єремій вже котрий день прокидався так рано, але він вирішив тихенько рисувати, поки Агнеса спала, для цього діла купив навіть окремий напівальбом — скетчбук. Отож, прийшовши додому, руденький, жуючи свою булочку, кілька годин малював місто — будівлі, які бачив з вікна. Сонце почало освітлювати кухню, а о шостій прокинулась Агнеса. Єремій одразу відклав рисування і запропонував їй чай та булочку, але дівчині не по душі солодке. Тоді буде яєшня. Подумаєш, велике горе, хлопець і сам радий поскоріше поласувати десертом. Поки робився чай і грівся сніданок, Агнеса встигла перевдягтись. Колеги сіли за стіл. Єремій не був голодний, відклав булочку на потім, тому просто пив чай, з двома ложечками цукру, а от Агнеса вважала, що цукор псує увесь смак чаю, тому пила його гірким. Дуже гірким. Ні, ви не уявляєте, здавалось, для Агнеси вода в чаї зайва, вона не проти і сам пакетик пожувати. Тому, коли вони робили закупки у супермаркеті, Єремій просто відвоював той цукор!
Посеред сніданку задзвонив телефон Агнеси.
— Чому саме тоді, коли я снідаю? Хто там голодний? - сказала Агнеса і взяла прийняла виклик, це був Олег Павлович, якого дівчина поставила на усю гучність.
— Це Олег Павлович. Агнесо Адамівна, я сьогодні даю Вам вихідний, Ви важко працювали на цьому тижні, тому можете відпочити два дні, зараз ще Вашому помічнику подзвоню.
— Добре, Єремію можете не дзвонити, я сповіщу його.
— Скажи дякую, - шепітом підказував хлопець.
Агнеса закрила динамік рукою.
— За що? - спитала шепітом.
— За вихідний!
— Навіщо?
— Просто скажи "дякую"!
— Ало?
— А, так, допобачення.
Скинула виклик.
— Чому ти не сказала дякую?
— Навіщо?
— Бо нам дали два вихідних! Ти повинна бути вдячною! Що знов не так?
— Олег Павлович ще з учора постить в інстаграмі свої фото з літаку, зі своєю дружиною, як думаєш, де він зараз? Мальдиви, Дубаї?
— Але ж є зам і...
— Забудь, директор нікого не залишає на своєму місці.
— Чому?
— Боїться, що владу відберуть.
— Це якось смішно звучить, цікаве припущення. Добре, проїхали, так що будемо робити, поїдемо до мого колишнього дому?
— Давай, тільки треба зібратись.
— Агнесо, а ми можемо заїхати ще в супермаркет та магазин одягу, мені кілька днів тому видали заробітню плату за два тижні, я хочу купити собі нову піжаму.
— А у супермаркеті що?
— Ну їжа, вода.
— Гаразд. Заїдемо.
Агнеса швидко зібрала свої речі у ще університетський рюкзак і колеги разом поїхали спочатку до супермаркету, а потім і до магазину одягу. Агнеса теж думала щось собі прикупити, тому вони розійшлись по відділам. Свої покупки одна-одному не показали, ну і добре. Зі справами у місті закінчено, можна їхати у село.
Дорога справді була досить важкою, їхати просто неможливо! Доїжджаючи до села — яма на ямі, як тільки Агнеса справлялася з управлінням? Єремій з кішкою на руках молилися кожні дві хвилини, разом. Так, Нера була з ними, про всяк випадок.
Приїхали під вечір. Вночі більше не поїдуть. Ніколи. По такій дорозі навіть чорти їздити бояться. Потрібний обвалений дім знайшли досить швидко, але, звісно ж, ночувати доведеться у машині. Вирішили розпалити багаття, щоб нагріти їжу, втомились і зголодніли за увесь час поїздки. Якщо бути чесним, Єремій і подумати не міг, що Агнеса може розпалити багаття, не боїться нічних жителів, може їсти не вишукані страви і носити штани та в'язаний светр, замість розкішних суконь, а все це за один вечір.
Ніч минула, прийшов ранок. Герої прокинулись з першим промінням сонця. Пропустивши їх мовчазний сніданок, переходимо до руїн, які колись були домом для Єремія. Колеги підійшли зовсім близько до хатини, не наважуючись зайти у середину.
— Так сумно, я тут колись жив, разом з бабусею, а зараз це розвалини...
— Скажи краще, що нам потрібно знайти тут?
— Я поняття не маю... можливо якийсь фотоальбом або якийсь записник чи скриньку... У бабусі це все точно було!
— Але ти ж виїхав з дому, забравши звідси найважливіші речі, не думаю, що на видному місці щось є, можливо підвал?
— У нас не було підвалу.
— У будь-якому випадку, нам потрібно зайти.
— Ох пожаліємо ми про це...
Агнеса та Єремій заповзли у дім, бо зайти туди просто так було неможливо, обвалився дах, лише деякі стіни були цілі.
Агнеса та Єремій опинились у боці кухні, тут стояла велика українська піч, яка не зруйнувалась від стелі. Колеги почали шукати.
Агнеса підійшла до печі, обдивилась її із середини — нічого. Єремій навприсядки роздивлявся територію під зруйнованим столом.
— Нам потрібно закінчити це діло якнайшвидше.
— Я розумію... але...- сказав устаючи і підходячи до дівчини хлопець, але під його ногою щось тріснула і вся увага перевелась саме на це "щось".
— Що це? - спитала Агнеса.
— Не знаю, ‐ сказав Єремій обережно підіймаючи ногу, але там був килим, а на килиму нічого.
— Що під килимом?
— Підлога.
— А може підвал, знімай килим.
— Як скажеш, але у нас не було підвалу.
— Знімай.
— Та знімаю я!
Єремій смикнув килим, але під ним дійсно нічого не було.
— Я ж казав, що тут нічого немає.
Агнеса помовчала, а потім додала, що потрібно подумати.
— Давай сходимо до подруги бабусі.
— Навіщо?
— Ну побачитись, поговорити, можливо щось спитаємо.
— Тільки якщо швидко.
— Тоді пішли!
Агнеса та Єремій покинули дім та пішли до подруги бабусі хлопця, яку звали Надія. Вона жила недалеко, але потрібно було пройти через місточок, прокладений на струмочку.
Вони дійшли до бабусі Надії, яка залюбки запросила їх на чай.
— Єремію, а кого це ти привів? Твоя дівчина?
— Ні! Бабусе Надія, знайомтесь, це Агнеса, моя подруга і колега, Агнесо, знайомся, це бабуся Надія.
— Подруга значить... ну ви пийте чай, пийте.. 
— Дякую Вам, - мовив Єремій і зробив ковток.
— І коли ж ви приїхали?
— Вчора.
— А що будете робити тут, чого приїхали?
— Виявляється, що на нас обох лежить однакове прокляття. Скажімо...
— Постійні зради, палки в колеса, відсутність друзів і все в цьому дусі.
— Агнесо, дитино, я думала, що ти німа, а ти говорити можеш?
Єремій заусміхався і прийнявся знов пити чай.
— Так, знаю, мені твоя, Єремію, бабуся казала, що всі помирали не своєю смертю і від зради.
— Так Ви щось знаєте? Розкажіть нам! ‐ мовив Єремій ставлячи кружку з чаєм.
— У твоєї бабусі була заговорена ниточка.
— Ниточка? Та, що у неї була на руці?
— Так, вона. Але ця ниточка змінювалась, від неї залежало життя твоєї бабусі, тому вона не могла порватись. Щойно була зроблена нова, стару вона відкладала у скриньку.
— Що значить залежало її життя?
— Єремію, чи ви не записували щось схоже у смертях родичів, всі помирали у 30!
— Тобто, моїм батькам було 30, коли вони померли?
— Так! І бабуся померла б у 30, якби не ниточка! А так вона дожила аж до 63! А померла, бо ниточка порвалась!
— Тільки через ниточку?
— Ми тоді йшли до лісу, за грибами, ниточка зачіпилась за гілку і порвалась, а за кілька секунд — постріл у мою подругу! Це був мисливець...- у Надії проступили сльози, коли вона згадувала цей момент.
— Не плачте! - сказав Єремій і підійшов до бабусі Надії та міцно обійняв її.
Агнеса була дуже здивована таким діям.
Через деякий час, коли бабуся Надія заспокоїлась, колеги попрощались з нею, пояснивши своє прощання малою кількістю часу.
Повертаючись до хатинки Єремія, Агнеса зупинилась на мостику.
— Єремію, а ти чуєш різницю?
— Що?
— Коли ми були у домі тієї жінки, підлога звучала інакше, за підлогу мостика, можливо, справа у відсутності поверхні, на якій були б дошки?
Зрозумівши правильність думки дівчини, колеги швидко побігли до хатини, прихопивши із собою камінець.
Опинившись на місці, де під Єремієм щось тріснуло Агнеса постукала там і в іншому місці камінцем, там, де звук був голоснішим, місце де щось тріснуло хлопець зламав 2 дошки, одна з яких була й так трошки зламана. Під дошками була маленька скринька, видкривши яку, Агнеса та Єремій побачили ниточки, усі чорніші за ніч...