****

Це було щось дике й страшне. Гамір долинав знизу, протинав перетинки розпеченим шилом і проникав прямо в її божественні мізки. Ті, до слова, ще від ночі плавали у такій кількості зілля, що збила б з ніг навіть титана Мамаса. А той гортає лаву в серці тверді голими руками. Боги, які ж то руки...

Крики тим часом стали гучнішими, а отже, сварилися в її храмі. А бодай би їх. Ворушитись не хотілося від слова зовсім. Весь запас енергії та сил Істу витратила ще вночі. І де взявся той Кабашу з його новим врожаєм. Та ще й наплодило стільки. Те, що не пішло на запаси, людиська викинули диким кабанам, і наш місцевий божественний зіллєроб ледь не втратив свідомість, побачивши то. Звісно, кабанам теж треба якось жити… Але нащо ж викидати їм усе?

І ось маєш. Купа зілля-хмілля і двогодинні вмовляння осяяти його хмарину своєю красою.
— О моя золота! Ти богиня радості! Богиня розваг! Яка вечірка з купою випивки обійдеться без тебе? Ти — наше осяйне світло…

Треба попросити Мамаса викупати того чубатого в лаві. Хто ж так робить? Кабашу прекрасно все знав. Після четвертого глека вона втрачає лік випитому далі. Він мав її зупинити! Але навмисно цього не зробив. У такому стані дикого сп’яніння її голову завжди відвідують неординарні ідеї, і свята перетворюються з цікавих на епічні. Їм весело, а вона на ранок страждає від бажання померти. Тільки от зробити цього не може...

Крики знову увірвалися в її думки, розполохавши ті, як рожевих пташок мінгу. Вони жили на її особистій хмарині, прикрашаючи собою берег озера. А ще були маленькими помічницями.
Чи вони й насправді злетіли?

Істу вклала руку на лице, прикриваючи нею очі у спробі знову віднайти спокій. Ще трохи сну. Ще краплину спокою. І тоді запалений мозок прийде в норму, мана від зілля спаде… А потім вона вип’є відвар з листя кафаї й настане довгоочікуване полегшення. Спокій, бадьорість та осяйна райдуга повернуться в її життя.

Простір розколов звук розбитого... чогось. Пташки таки злетіли й додали галасу у й без того не зовсім тихе й мирне середовище.
— Пішла геть!
— Сама пішла!

Отже, тепер вона розрізняє слова. А це означає, що дуже скоро сварка переросте в бійку. Голоси були жіночі, але Істі скидалися швидше на тявкання, ніж на людську мову.

До її вух долинув ще один звук розбитої, можливо, амфори.
— Все! Дістали!

Істу, не без зусиль, вскочила на ноги і, поправляючи золотаві бретелі вбрання, що постійно спадали з витончених плечей, покрокувала гладенькою рожевою галькою.

Це був подарунок від їхнього батька, Бога Богів. Камінці вкривали весь берег сріблястого озера на її хмарині. Злегка відливаючи перламутром, вони були схожі радше на коштовності. Вдень камінці радували світ своїм делікатним рожевим блиском, а вночі... Вночі вони сяяли. М’яким світлом, що йшло з їхнього серця. Істу була впевнена, що воно в них є. Це прекрасне сяйво подобалося богині розваг найбільше. У цьому світлі її шкіра здавалася ще ніжнішою та звабливішою — якщо таке взагалі було можливо.

Храм знаходився просто на галявині посеред дерев бамбуа. Ліс, що складався суцільно з них, простягався, куди сягало око, і тримав своїм корінням усю твердь.  Крони ж підпирали небо, де жили на своїх хмаринах Боги, і не давали йому впасти. Біля одного з найбільших таких дерев багато століть тому Істу поклала один зі своїх рожевих камінців, а потім полила його зіллям Кабашу. І поливала до тих пір, поки камінчик не виріс до потрібних розмірів і не перетворився на вівтар. Миттю довкола виросли квіти — подарунок від її сестри, богині життя Наар. Люди приносили на вівтар ягоди й молилися, аби запланований вечір вдався, свято пройшло за сценарієм або ж вистава мала успіх...

Пташки, її вірні рожеві пташки, що зазвичай забирали підношення й приносили їй, тепер лякливо ховалися по деревах. Тим часом дві сварливі дівчини зовсім не звертали уваги на той безлад, якого наробили. Волосся в обох було розтріпане, а щоки — почервонілі від люті. В однієї навіть був розірваний поділ спідниці. Бретелі зараз поспадали в обох, чим довели Істу до ще більшого гніву. Наче ці дві пройди тепер були схожі на неї. А це не так! Вона — Богиня!

— Пішла геть від вівтаря! — кричала одна, білява. — Я перша прийшла!
— О ні! — відповідала їй інша. — Не смій брехати перед вівтарем! Тут був мій кошик! Я лише відійшла по квіти, і…
— То хай кошик і молиться! — перебила її білява.

Чорнявка зблідла від люті, а потім, загарчавши, кинулася вперед і вчепилася суперниці у волосся. Вони закружляли у якомусь дикому танці протистояння, змітаючи на своєму шляху прикраси з квітів, оздоби із золота і розбиваючи ще кілька глеків. Зіпсувавши в храмі все, що можна, обидві не встояли й упали на підлогу. Білявка виявилася вправнішою і враз осідлала іншу дівчину, продовжуючи чіплятися пальцями в її волосся. Нарешті, видерши чимале пасмо, вона переможно вигукнула:

— Ага!

Чорнява не плакала. Вона суворо дивилася на іншу скандалістку.

— Мені всього лиш помолитися за те, щоб гість був задоволений. Невже було так важко поступитися? Ба навіть — я відстоювала своє право, бо була першою! — важко дихаючи, промовила вона.
— О, Свята Твердь! Не розказуй хоч мені байок! — білява аж скривилась. — Називай речі своїми іменами! Які в тебе гості? То ж клієнти!
— Та який ще клієнт! — смикнулася чорнява, у спробі вивільнитися. — Кожен заробляє, як може. А цей… особливий. І має бути задоволений. Від нього залежить процвітання дому!

Останні слова дівчина промовила з напругою, здійснюючи чергову спробу перебороти білявку. Та лише знущально посміхнулася й залишилася на місці.

— Процвітання дому… — зневажливо пирхнула і тицьнула себе пальцем у груди. — У мене життя на кону! До нас їдуть батьки Бакаса. Від вечері залежить наше майбутнє, наше весілля! Вони мають прийняти мене в родину, і я не дозволю якійсь потягусі все зіпсувати!

Сварка враз обірвалася, коли поряд з ними з оглушливим гуркотом стала велетенська жіноча ступня. За мить поряд так само стала інша.
— Годі! — прокотився громом по дівочих кістках суворий голос богині. — Вчинили такий гвалт у храмі! Сполохали моїх пташок! А головне — потурбували спокій богині!!!