12. Шалена втеча

Спочатку я неймовірно тішилась, що потрапила на екскурсію, яка завдяки скупченню людей, не обіцяє непотрібних пригод. Тоді поява Матея мене пригнітила, втім, я з усіх сил не звертала на нього увагу. Але тепер стало зовсім нудно. Не те щоб у Туреччині не було на що подивитися — зовсім ні. Просто екскурсоводка розповідає монотонним голосом від якого очі злипаються мимовільно. І навіть неабиякої краси фонтан на фоні історичної будівлі бозна-якого століття меркне, коли слухаєш довгий перелік дат, коли його побудували, коли реконструювали й таке подібне. Нудьга чорна, загалом. 

— Цікаво, так? — лине голос Матея з-за спини, а тоді він опиняється біля мене.

Він почув, як голосно зітхнула від нудьги, і тепер чекає, коли стану скаржитися. А тоді ще й глузуватиме з того, що я просто не здатна оцінити пам’ятки з минулого в сьогоденних реаліях. Тож вирішую не давати для цього приводу.. 

— Так, добре, що вдалося вирватися, — лиш киваю головою з серйозним виразом.

— От і я так думаю, — відчуваю, що бреше, дивлячись в очі. 

От поганець! Однак і я не краща… 

— А що найбільше сподобалось? — натягую хитру усмішку, бажаючи підловити його на брехні. 

— Найбільше? — Матей задумався. — У музеї сподобалося, коли екскурсоводці зателефонували й вона на декілька хвилин дала спокій вухам.

Не можу стримати усмішку. Добре розумію про що він говорить. І, якщо бути щирою з собою, не хочу серед натовпу бути одиначкою. Вже краще з Матеєм.

У цей час ми вже прогулюємося центром міста біля будівлі з величезних блоків, прямуючи до величного монумента. Я трохи випереджаю Матея й, повертаючись до нього обличчям, тепер йду задом.

— Нізащо б не повірила, що ти любиш подібні екскурсії, як і те, що ти не знав, що зустрінеш тут мене. 

Зупиняюся й настирливо вдивляюся в карі з шоколадним відтінком очі. Через це і йому доводиться зупинитися. 

— А мені важко повірити, що такі екскурсії тобі до вподоби. Ти, Злато, — не той типаж люду, що такі занудства любить. А щодо того, чи знав, що ти тут будеш… Як я міг знати? — він підіймає брови й тепер тиск з яким дивилася на нього, переходить на мене. 

— Не знаю, — ковтаю, замислившись. — Та якось дізнався. Ти стежиш за мною, маніяку. І вже давно, — впевнено заявляю грайливим тоном. 

— Справді? Тоді ти маєш мене боятися, а я чомусь цього не відчувається. А це, повір, дратує всіх маніяків, а особливо таких, як я. 

Матей, вжившись в роль, повільно робить крок на мене. Тягуче підсувається, трохи нахилившись. Що в його думках можна тільки гадати, але проникливий погляд поганця змушує мене відхилитися назад й примружитись. Могла б зробити крок від нього або й зовсім піти геть, але завмираю, займаючи позицію глядача.

Братик мого нареченого різким рухом вказівного пальця відкидає пасмо волосся й нахиляється до вуха, після чого хрипким голосом лунає пропозиція:

— Хочеш втечемо?

Розгублено його розглядаю. Не розумію, чи це черговий жарт і мене зараз знову виставлять дурепою, чи він дійсно пропонує відіслати все якнайдалі й розчинитись поміж людей.

— Не думаю, що це гарна ідея, — відвертаю голову, але наздоганяти юрбу, яка вже віддалилась від нас, також не кваплюсь. Пропозиція Матея таки видалась досить спокусливою.

— Тобі ж тут не подобається, — він хапається з мою сумку й тягне її в протилежний напрямок. Щоправда, без зайвої настирливості. Все ж чекає на моє остаточне рішення. 

— Ти постійно мене штовхаєш на щось… авантюрне, — констатую, поки в мені борються дві особистості: та, яка дотошно читає нотацію, що не варто піддаватись на пропозиції Матея, адже це завжди погано завершується, і та, яка штовхає втекти з цим нестямним чоловіком. І байдуже куди, і як ми добиратимемося в готель, і чи встигнемо до повернення мого нареченого… Навіть лякають ті відчуття, які обвивають мене кожен раз, коли поруч Матей. Він розбурхує в мені шаленство — і я ним спалахую, як сірник. При цьому почуваюся так, наче немає ніяких рамок, і можна чинити, як душа того бажає. А це неправильно. Свідомість постійно нагадує, що варто уникати брата нареченого, бо варто з ним зіпсувати стосунки — і він видасть нашу таємницю, про яку не має дізнатись мій коханий. Інакше весіллю не бути. 

Втім, попри роздуми, я не здатна опиратись своїм бажанням, тому все ж киваю у відповідь:

— Втечімо… 
Як тільки на свою пропозицію Матей почув ствердну відповідь, він змружив очі, немов скануючи мене, щоб зрозуміти, чи дійсно я згодна, а головне здатна, на втечу. 

— Нас шукатимуть… І взагалі, так вчиняти зовсім нерозсудливо… — Матей грає емоціями, наче дає шанс передумати.

Я повертаю голову в сторону групи, яка віддаляється. Ніхто й не помітив, що двох не стало в їхній компанії. Зрештою, ми ж дорослі люди й не зобов’язані, наче школярі, відбувати всю програму.

— Забираймося, поки про нас не згадали! — хапаю Матея за руку трохи вище зап’ястка, якою тягнуться звивисті татуювання, й тягну в протилежний бік.

Він опускає голову й сміється в себе. Мабуть, не очікував, що піддамся на таку авантюру. Але я, треба зізнатися, й сама від себе не очікувала, адже з Давидом, до прикладу, там не вчинила б ніколи в житті. Інша справа з Матеєм. З ним і море по коліна. Навіть інколи складається враження, що поруч з ним починаю мислити, як він. І нічого доброго в цьому немає.