10. Муркотлива несподіванка

Опинившись в номері, відразу знімаю з себе одяг та йду в душ. Приємна водичка змиває з мене не лише морську сіль, а й емоції, які потроху починають накривати. Спершу стримую їх, а потім відпускаю і сльози горохом течуть по обличчю.

І чому все так?! Погодившись на пропозицію Давида, я була певна, що робота буде для нього на другому плані й ми зможемо відпочити та провести час разом. Але, він не лише не проводить час зі мною, а й наче малу дитину нав’язав своєму братику. А Матей наче цього й чекав — навіть морську прогулянку, яку я так чекала, зумів перетворити на жахливий спогад.

При згадці про камеру сльози течуть з новою силою. Здається, що разом з нею потонули мої мрії про фотографування в цілому і про особисту фотостудію зокрема. Ще відколи отримала дорогий девайс тишком мріяла про курси фотографії…

Вивільнивши емоції та негатив сьогоднішнього дня, “виповзаю” з душу та, просушивши волосся, падаю на ліжко й практично миттєво засинаю. А просинаюсь вже тоді, коли чую якесь шуршіння в номері.

Прикусивши губу, намагаюсь вдавати сплячу й потроху відкриваю очі. Серце в грудях гупає наче скажене. Крізь темряву, яка встигла з’явитись за вікном, мало що бачу. Але чую! І це бубніння Давида. Слова важко розібрати, тож вирішую окликнути його.

— Давиде? — тихо говорю й  замість відповіді чую дзенькіт розбитого скла.

— Дідько! — огризається Давид і я не розумію в чию сторону летить це невдоволення. — Златославо, — його голос трохи пом’якшується, — я гадав, що ти ще спиш. А ти так несподівано заговорила, що келих розбив.

— Та я й спала. Але ти шарудів так, наче табун мишей. Тож не прокинутися було просто неможливо. Та й темно взагалі-то, якщо ти не помітив. Як я могла зрозуміти, що у твоїх руках келих. До речі, навіщо він тобі?

— Хотів провести з тобою час. Випити шампанського. Відсвяткувати… Сьогодні контракт важливий підписав…

— О! Вітаю! — відповідає механічно й всідаюся на ліжку, підсовуючись ближче до краю, аби увімкнути хоч якесь світло. Але Давид додумується до цього швидше. Й замість тьмяного світла приліжкової лампи номер освітлює яскраве світло від якого я мимоволі мружусь та айкаю.

— Міг би й попередити, що вмикаєш світло, — бубоню, прикриваючи обличчя долоньками, наче дитина.

— Пробач, я гадав, що ти проснулась і світло буде доречним, — чую зовсім поруч, — та й шматочки скла зібрати потрібно, не хочу аби ти поранилась, — шепоче Давид, пригортаючи мене до своїх грудей.

Відгорнувши моє волосся, він ніжно цілує мене за вушком й починає опускатись нижче, прокладаючи доріжку палких поцілунків. Усі зайві думки в цей момент летять кудись далеко і лишаємося лише ми удвох. Мої руки механічно хапають за спину коханого, груди стають швидше здійматися, а в грудях серце гупає наче навіжене. Здається, що воно от-от вилетить. Цей гупіт віддавав навіть у скроні й навіть поцілунків Давида не вистачало, аби заглушити його.

Нарешті до моєї свідомості доходить, що цей гупіт — це не стукіт серця, а стукіт у двері.

— Давиде… Хтось стукає… — переривисто шепочу я, на що коханий просто відмахується.

— Постукають і підуть.

Але його слова не справджуються. Навіть навпаки. Стукіт стає все сильнішим, або ж я просто надто сконцентровуюся на ньому. Зрештою, не витримавши, Давид підводиться з ліжка й, оминаючи уламки скла, йде таки відкрити двері. А вже за мить чується голос Давида і…. Ні, лише не він!

Слідом за Давидом в кімнату увійшов Матей, тягнучи наперед себе корзину, накриту цупкою тканиною. Механічно я сильніше затягнула халат, але цього навряд чи було достатньо для Матея. Адже його погляд встиг пройтися моїм тілом. І лише Богу відомо, які думки з’явилися у його не зовсім  світлій голівонці.

— Матей дізнався про контракт й прийшов привітати, — коротко пояснює Давид у відповідь на мій колючий погляд. 

Але його відповідь мене не особливо влаштовує. Як-не-як, міг і випровадити братика. Я на його мармизу надивилася ще вдень.

— Я навіть подарунок приніс, — широко всміхаючись, каже він так, наче не було помітно, що він прийшов з ношею. — А що це ви тут за розгардіяш влаштували? — спохватився він, помітивши уламки й оминувши їх, наблизився до ліжка й поставив корзину поруч зі мною.

В грудях затріпотіло неприємне відчуття. Надто вже щасливим та загадковим виглядав хлопець.

— Дякую, але ти трохи невчасно, — стримуючи свої емоції, відповідаю й заглядаю до його очей. І це стає моєю найбільшою помилкою цього вечора. Попри увесь здоровий глузд, мою неприязнь до Матея, оберігання того, що він наплете Давиду казна-що, я повністю тону в його погляді. Раптом проноситься спогад про ту саму ніч. Він тоді теж так дивився на мене. Але це було до того, як він вирішив, що мені потрібні були його гроші.

— То що за подарунок? — запитує Давид, наближаючись до нас, й наш зоровий контакт переривається. Тільки от легше від цього не стає. Почуваюся так, наче й справді зраджую Давида.

— Ось! — урочисто говорить Матей, стягуючи тканину, й від побаченого я зойкнула та миттєво закриваю долонею власного рота.

В корзині, скрутившись клубочком, лежить чорний кіт з кількома білими плямками.

— Він живий? — запитую від несподіванки, хоча це й так було очевидно, а тоді починаю відсуватися від корзини. Та це не допомагає, адже за якусь коротку мить я гучно чхаю.