9. Вагома втрата

Ранок нового дня практично не відрізняється від попередніх. Давид знову зранку мчить на роботу, а я ніжусь в ліжечку. Хоча… Правильніше було б сказати, що відлежуюсь. Адже після учорашнього гуляння в клубі, а точніше випитих коктейлів, моя голова бажає відпочинку й тиші. І якщо перше я собі намагаюсь влаштувати, то друге порушує той, кого я ніяк не сподіваюся почути. Особливо о цій порі.

— Ти все ще бажаєш отримати ключ-картку назад? — доволі бадьоро говорить Матей, коли я після хвилини вагань все ж відповідаю на дзвінок. Зрештою, я не можу постійно його уникати. Так вже склалися обставини, хай йому грець.

— Збираєшся просто мені її повернути, чи знову пропонуватимеш позбутись зайвої енергії? — запитую в надії на те, що його совість таки прокинулась і він таки справді просто поверне ключ. Та щойно  чую в динаміку гучний сміх, кривлюсь, подумки гніваючись на Матея за його бадьорість. Адже він точно гульбанив довше за мене, а по тону й не скажеш.

— На твоє щастя, енергію мені було з ким витрачати, — говорить нарешті, припинивши сміятись. — У мене інша пропозиція, але ти не дізнаєшся, поки не погодишся.

Сенс слів Матея доходить до моєї ще не зовсім очунявшої голови не відразу. Але коли я розумію його практично прямий текст про те, що він провів ніч з мулаткою, стає якось дивно на душі. Так, наче я ревную. Хоча не маю цього робити.

— То може просто принесеш мені її та й все? — з надією запитую, хоча відчуваю, що Матей не погодиться на цю пропозицію.

— Е ні, конотопська відьмочко, так не підійде, — огризається і я чую його ледь приглушений та трохи хриплий сміх.

— Гаразд, але лише за умови, що ти поводитимешся пристойно.

— Я й так свята простота. Хіба ти не помітила?

— Угу, німб аж світиться, — хмикаю, закусуючи губу. Сподіваюсь, мені не доведеться шкодувати про своє рішення зустрітися з поганцем. Зрештою, вибір у мене не такий вже й великий. Адже ключ-картку таки потрібно повернути. — То скажеш нарешті, що надумав і куди мені йти?

— Зайду за тобою за дві години. Тоді й дізнаєшся, — тільки й говорить цей нахаба та роз’єднує дзвінок. А я так і  не розумію, що це було і на що я погодилася.

Гучно видихаю та падаю на мякеньку подушку. Закриваю очі, намагаючись позбутися нав’язливих думок. Але вони, наче навмисно нав’язуються із ще більшою силою. Аби їх позбутися вирішую прийняти душ. Тоді натягую світлі джинси та білу футболку. Наношу легкий макіяж й після цього прямую в ресторан.

Спустившись на перший поверх в холі помічаю годинник й розумію, що часу, відведеного для сніданку, лишилось не так вже й багато. Сподіваюсь, що й охочих поїсти теж лишилось небагато. Минаю привітну дівчину, яка стоїть на мінірецепції та уточнює з якого я номера. На щастя, мої сподівання справджуються — людей не так багато. З динаміків лине тиха музика, яка не напружує. Беру тарілку та проходжусь навколо шведського стола, накладаючи бажані смаколики. Треба віддати належне, готують тут чудово. І я, заповнивши тарілку їжею, беру свіжий сік та вмощуюсь за столик під вікном. Спостерігаючи за видом за вікном, доволі швидко снідаю. Ситна їжа допомагає організму позбутися наслідків бурхливого вечора й головний біль трохи стихає.
До відведеного Матеєм часу лишається трохи більше, як пів години, тож я повертаюсь в номер й беру фотокамеру, а тоді спускаюсь з нею вниз.

— А ти все клацаєш? — лунає доволі знайомий басистий голос, коли я зосереджено підловлюю тіні, аби досягти цікавого ракурсу в саду.

— Ви мене переслідуєте? — відверто запитую у свого горе-сусіда, який, як  виявилося, стоїть зовсім поряд. Зручно вмостившись на лавці під кроною дерева, він закинув ногу на ногу й уважно спостерігає за тим, що я роблю.

— Гадаю, цього разу все навпаки. Адже я тут вже був, коли ти прийшла. Навіть не привіталася, — додає психолог, вдаючи ображеного. Хоча я чітко бачу, що в його очах стрибають веселі бісики.

— Справді?! — відверто дивуюсь, адже справді не бачила його, поки не заговорив до мене. — І чому мені здається, що Ви лукавите? 

— Гаразд-гаразд. Підловила. Я й справді прийшов пізніше за тебе. Але ти була така зосереджена на фотографуванні, що навіть не зауважила, що поруч з тобою з’явився такий видний чоловік. Ех… Був би я молодшим… — за якусь мить додає чолов’яга, скорчивши сумну мармизку, але мені замість співчуття стає весело.

— Я Вас розчарую, але, навіть, якби Ви були молодші, то це б нічого не змінило. Адже у мене є наречений.

— Справді? А як же он той молодик, що добрячу хвилину дірявить тебе поглядом?

Прослідковую за поглядом сусіда й, обернувшись, зустрічаюся з поглядом Матея. Він стоїть за кілька метрів від нас й навряд чи чує про що ми розмовляємо. Та все ж я поспішаю попрощатися та йду до нього.

— Коли я казав, що заберу тебе, то мав на увазі, що зайду у твій номер, а не шукатиму тебе по території готелю, — заявляє він.

— Поки снідала помітила кілька цікавих локацій, які захотіла сфотографувати.

— Він теж цікава локація? — киває головою на Омеляна.

— Він — мій сусід. Хіба заборонено спілкуватися з сусідами? І взагалі, чого ти так цікавишся? — уточнюю, помітивши як Матей витяг руки з кишень та підтиснув губи. 

Та відповіді не дочекалася. Зрештою, Матей киває до викладеної каменем стежини й ми рушаємо нею у бік, звідки лине шум моря.
Поруч з Матеєм почуваюся ніяково. То поправляю волосся, то пригладжую його, то думаю куди подіти руки, то поправляю одяг на плечах.