7. “Підсмажена” подружка

Відпочивші та сповнені енергії повертаємось до готелю. Я в передчутті продовження чудового вечора вже уявляю романтичне продовження з того самого місця, де ми зупинились. Але у долі є свої плани. 

Не встигаємо добратись до номера, як телефон Давида починає розриватися від гучного дзвінка.

— Я гадала, тебе сьогодні вже не турбуватимуть, — кажу, надувши губки, наче ображена дитина в якої відібрали улюблену іграшку.

— Пробач, Златусику, це батько. Мушу відповісти.

Цілує мене в чоло та виходить до невеличкої другої кімнати в нашому номері. Там він вже встиг облаштувати мінікабінет та розкласти свої папери.

Вітаючись з батьком, Давид навіть не чує мого невдоволеного хмикання. Ні, я, звісно, розумію, що він не відпочивати приїхав, а працювати. Та все ж неприємно. Особливо в такий момент.

Швирнувши пляжну сумку на підлогу біля шафи з речами, складаю руки на грудях й виходжу на балкон. З нього відкривається просто неймовірний краєвид. Тут частково видніються гори й море. А ще небо. В рідному місті з вікна видніються лише багатоповерхівки. А тут видно небо. Таке близьке, що здається варто простягти руку й можна дотягтись до нього рукою. А ще воно таке яскраве та різнобарвне! Розумію, що це через захід сонця. Я ще, живучи в Конотопі, я часто бачила таке явище. Але тут воно виглядає по-іншому. Або ж мені так здається.

Якийсь час стою наче заворожена й просто спостерігаю за неймовірним видовищем. До тями приходжу лише тоді, коли легкий тепленький вітерець стає більш прохолодним, цим він і  повертає до реальності. Тепер лиш розумію, що, задивившись на красу, зовсім забула про те, що можна було сфотографувати цей пейзаж. Але через злість, яка, до речі, пройшла, забула. Вирішую, що сфотографую наступного разу. Востаннє окинувши поглядом небо, повертаюсь в номер.

Не встигаю сісти, як чую стукіт у двері. Не знаю що та кому знадобилось о цій порі та все ж підіймаю свою дупцю та йду відкривати.

— Ти? — дивуюсь, зіткнувшись обличчям до обличчя з “братиком”, який стоїть впершись плечем в косяк дверей.

— Очікувала побачити когось іншого? — перепитує при цьому безсоромно та нахабно ковзає по мені поглядом.

— Чого ти хотів, Матею? — запитую, повільно підставляючи ногу до дверей, аби перешкодити вломлюванню хлопця в номер.

— Якщо скажу, що прийшов за сіллю, — повіриш? — запитує і я на це закочую очі. — А у версію про те, що просто проходив повз та вирішив зайти?

— Спробуй бути оригінальним — скажи правду. А ще краще — вимітайся!

— Фу, як не виховано! — його посмішка розтягується ще ширше. — Якщо скажу, то ти повіриш, що це правда?

— Матею! — крізь зуби рикаю на нього аби врешті пояснив за чим прийшов та забрався звідси. Давид може в будь-який момент закінчити розмову. Хтозна, як тоді повернеться наш вечір.

— Може спершу запросиш в номер?

— У нас з Давидом плани. І ти в них не вписуєшся.

— А якщо подумати? — запитує й заглядає за мною, наче там є Давид.

— Про що подумати? — голос коханого підтверджує мою здогадку.

Міцно стискаю дверну ручку й повільно повертаюсь в півоберту до Давида. Серце нещадно калатає в грудях й так і норовить полетіти у вись. Але я заспокоюю себе тим, що якби Давид чув більше, ніж останні слова Матея, то б реагував зовсім інакше. — І чому тримаєш Матея у дверях? Не чужий же, — додає, обіймаючи мене за талію.

Мені нічого іншого не залишається, як відступити та пропустити поганця в номер. Він неквапливо входить й навіть умудряється мені підморгнути. На щастя, Давид в цей момент закриває двері й не бачить витівок свого меншенького.

— Я пропоную сходити в клуб. Відпочинемо, потанцюємо, послухаємо якогось крутого ді-джея… Тут листівки з ним по усіх афішах розвішені. Але Злата проти, — говорить Матей, по-господарськи ввалюючись в крісло.

— Як я вже казала, у нас з Давидом є плани, — відповідаю й повертаю голову до нареченого в пошуках підтримки, але він чомусь стає на сторону брата.

— А що, чудова ідея! Златославо, ти ж сама казала, що хочеш більше вибиратись, бо в  номері надто нудно. Ну от — це чудова можливість гарно провести час. І хоч я не дуже люблю дискотеки, цього разу погоджусь потанцювати. Заодно  дізнаємося, як місцеві розважаються, послухаємо місцеву музику. 

Впевненість в словах Давида свідчить про одне — його не переконати в протилежному. Звісно, я можу ну дуже постаратися, аби вплинути на його рішення. Але тоді він точно захоче вагому причину для відмови. Але ж не можу я сказати йому, що йти я не хочу через те, що з нами буде Матей.

— І коли потрібно йти? — запитую, змирившись з тим, що плани на вечір таки кардинально змінюються.

— Виступ ді-джея розпочнеться за кілька годин, — переможно всміхаючись, говорить Матей, — але приїхати треба завчасно. Ідеально було б виїхати щонайбільше через пів години.

— Гаразд, — натягнуто всміхаюсь та спопеляю поглядом поганця. Якщо він гадає, що взяв гору наді мною, то помиляється. Я все одно гарно проведу цей вечір і він його не зіпсує.

На щастя, отримавши нашу згоду на пропозицію розвіятись, Матей нарешті залишає номер. Я гепаюсь на ліжко спиною й зауважую: