4. Пияка і маніячка

Зранку мене вириває зі сновидінь будильник Давида. 

— Вимкни, — жартома жбурляю у нього подушкою.

Заплющую очі й чую, як мій наречений шарудить на ліжку. Зрештою, набридливий дзенькіт припиняється і Давид прудко починає збиратися. 

Тільки встигаю задрімати, як голосно лунає:

— Добрий ранок, до речі!  

Через щілинки очей оглядаю Давида. Він саме одягає штани. 

— Це у мене він добрий, бо я залишусь у ліжку. А у тебе — навряд чи. 

На мить запановує тиша, а тоді мій любий-коханий розчаровано питає:

— Навіть не проведеш мене?

Як же не хочеться підійматися, але… неохоче сідаю на ліжку.

— Ти — бездушний. У мене ж відпустка.

— І що?! — щиро дивується мій наречений в той час, як вже одягає сорочку. — Успішні люди завжди встають зранку. 

На це лиш зітхаю. А тоді Давид з невдоволеним обличчям себе оглядає і носиться номером, щось шукаючи. 

— У номері немає праски?! — нестямно питає він. — Що за сервіс?!

— Костюм не зім'ятий, не хвилюйся, — намагаюся заспокоїти свого милого. 

— А це що?! — він показує чи не на єдину складку збоку штанів. 

Запитую себе, як свого коханого мала б підтримувати достойна наречена, тоді підходжу до Давида й обплітаю руками його шию.

— Я розумію, що сьогодні перший день як ти прийдеш до офісу в Туреччині, і саме тому хочеш, аби все було ідеально. Та насправді все добре. Немає приводу метушитися. Ти виглядаєш пристойно і, я впевнена, добре знаєшся на своїй роботі, тож йди і розкрий свій потенціал повною мірою. А я чекатиму тебе ввечері. І ду-у-уже сподіваюся, що захід сонця ми зустрінемо разом десь у… — мрійливо змахую рукою, — романтичній обстановці. Я почитаю в інтернеті, де тут можна погуляти. 

— Чудово! — киває Давид й на мить притуляється губами до моєї щоки. — Тоді ти поки пошукай, куди б ми могли сходити. До речі, далеко не гуляй! А я… піду запитаю, чи є праска в номері Матея.

 Він залишає мене у кімнаті на самотині, але чую, що перед тим як вийти з номера, заходить на декілька хвилин у душову. Я тільки починаю знову дрімати, як лунає:

— До вечора, Златославо. Старатимусь прийти раніше. 

Давид гепає дверима. І я знову заплющую очі, а тоді пригадую щось надважливе. Підриваюся й мчу за Давидом.

— Зачекай! — кричу, зробивши декілька кроків з номера, а тоді згадую, що я в еротичній білизні. 

Давида вже немає. Можливо, на ліфті поїхав. От халепа! Забула у нього попросити картку від номера. Тепер не зможу його залишити… Швидко повертаюся до дверей і тягну за ручку. Сильніше тягну. Ще сильніше. І тільки після цього приходить розуміння, що двері захлопнулися. Ціпенію й починаю боляче кусати губу, роздумуючи що тепер робити. Я ж не можу в такому вигляді спуститися на рецепцію. Так соромно буде перед Давидом, якщо він дізнається про цей конфуз. Вже навіть плакати хочеться від безвиході. Оглядаю двері, наче це мені якось допоможе. Тоді спираюся на них спиною і присідаю вниз. Голова аж кипить від роздумів. 

Зрештою, вирішую постукати в сусідній номер, попросити щось, аби можна було прикритися й пояснити ситуацію. Підходжу до дверей і піднімаю руку, щоб постукати. А що як ті люди — не знають українську?

Не встигаю постукати, як на поверсі з’являється робітниця з тацею. Її очі округлюються, що ближче вона підходить до мене. Я прикриваюся руками як тільки можу, але скільки тих рук? Я починаю пояснювати свою ситуацію. Жінка з короткою зачіскою погано розмовляє моєю мовою, тож доводиться непросто, але я таки жестами доношу їй інформацію, і вона впускає мене у номер, де швидко одягаюся. Щоправда, після цього ще йдемо на рецепцію, щоб вони підтвердили, що я дійсно живу в номері, але ця незручна пригода все ж закінчується вдало. Я знову у номері. Спати, звісно, вже зовсім не хочеться. Вмиваюся, снідаю і повідомленням прошу Давида принести мені картку. Він лише в обідній час знаходить хвилинку, щоб забігти в номер і дати мені її. 

— Як ти? — питаю свого нареченого.

— Справ отак, — малює уявну лінію над головою, чим гасить мою надію на спільне проведення вечора. 

— То сьогодні не погуляємо? 

— На жаль, — він стискає вуста. — Але тобі й без цього є чим зайнятися — шукай свою картку.

Я змахую головою і він йде. Але я вже й не бентежусь про свою втрату. Матею все одно доведеться віддати картку. Не забере ж він її собі? Подратує мене якийсь час і поверне.

Нарешті збираюся на прогулянку. Одягаю яскравий комбінезон, вішаю на шию фотоапарат і залишаю готель. Довго цього чекала.

Туреччина має свої настрій, запах, має чим здивувати. Я ще перед подорожжю читала про цю країну. Шкодую лише, що не поцікавилась, які тут є місцеві розваги. А зараз в інтернет вийти не вдається. Гуляю недалеко від готелю, роблю багато світлин. Милуюся квітниками та розглядаю незвичну архітектуру будівель. Загалом вечір проходить спокійно й цікаво, лише шкода, що без Давида. 

Нічого, завтра погуляємо.