3. Еротичний сюрприз

Щойно двері зачиняються позаду мене видихаю з полегшенням. Нарешті ми з Давидом залишилися наодинці й можемо присвятити час для себе.

— Не думала, що переліт так втомлює, — зітхаю, скидаючи взуття та падаючи на ліжко у позі “зірочки”.

— Ну, окрім перельоту, ще є час очікування та приїзду з аеропорту. Не забувай, що ми виїхали з дому рано-вранці, а зараз вже майже вечір, — відповідає Давид, підтягуючи валізи ближче до середини кімнати та дістаючи свої речі.

— От хто-хто, а ти, здається, зовсім не втомився, — всміхаюся, спостерігаючи за коханим та повернувшись на бік підпираю голову рукою.

— Я ж не вперше летів. Бувало й довше, — коханий, припинивши розкладати речі, вмощується поруч мене й влягається на ліжко віддзеркалюючи мою позу, — Знаю чудовий спосіб, як зняти твою втому.

Проводить рукою по моєму плечу та, зачіплюючи кофтинку, ледь відгортає її та цілує оголену шкіру. Моє дихання стає важчим й закривши очі гучно ковтаю. А тоді стається те, чого я ніяк не очікувала. Мій шлунок нагадує про те, що востаннє я їла перед вильотом. Незручний сміх водночас зривається як в мене, так і з вуст Давида.

— Пробач, — шепочу зазираючи в потемнілі від пристрасті очі коханого, й додаю: — Я не їла в літаку, боялась, що й справді знудить.

— Зараз ми це швиденько виправимо, — відповідає Давид, дістаючи телефон з кишені джинсів, — Замовимо їжу в номер, чи хочеш прогулятися до ресторану?

— М-м-м, дуже заманливо лишитися тут, але я б і прогулялася. Тож вирішуй сам.

— Тоді прогуляємося. Я знаю один чудовий ресторанчик неподалік. Певен, тобі сподобається.

Згідно киваю головою й, поки Давид телефонує в ресторан аби забронювати столик, йду в душ. Після мене в ванну кімнату прямує Давид і, поки він миється, я дістаю свої речі з валізи та шукаю найбільш підходящий одяг й починаю збиратися. Одягаю сукню, наношу макіяж та, зрештою, укладаю волосся. Давид тим часом встигає вийти з душу, накинути джинси та футболку, і, навіть, викликати таксі.

Коли їдемо на таксі, то за вікном вже починає сутеніти та все ж освітлення вистачає для того, аби роздивлятися місто.

— Завтра постараюся звільнитися швидше й погуляємо містом, — обіцяє Давид, наче вгадуючи мої думки й скріплює наші долоні в замок.

Ледь всміхаюся у відповідь й кладу голову на плече коханому. Насолоджуюся моментом відкидаючи усі турботу та тривоги якомога далі. Але виявилося, що даремно.

Щойно виходимо з таксі на мене чекає новий сюрприз. Не зовсім приємний. Перед входом до ресторану стоїть той, кого я найменше очікую побачити. Матей. Мимоволі задивляюсь на братика. На ньому джинси та косуха з-під якої виглядає приталена футболка. Мимоволі пригадую, які міцні м’язи під трикотажною тканиною й відразу ж струшую головою, відганяючи недоречні думки. 

Він не той, про кого я маю пригадувати!

— І що ви так довго? Я вже звірячий апетит нагуляв, поки чекав на вас, — невдоволено буркає й при цьому дивиться на мене так, наче я винна в тому, що він досі голодний.

— Міг розпочати вечеряти й без нас, — знизую плечима — Ми б не образились, правда, коханий? — зазираю в очі Давида, наче шукаючи підтримки, хоча насправді хочу втекти від зорового контакту з  цим поганцем.

— У нас в сім’ї заведено вечеряти разом, сестричко, — відповідає, наголошуючи на останньому слові. Цим він таки досягає цілі й мої щоки потроху починають палати. Тішусь лише, що в напівтемряві цього не видно. Давид нагороджує брата невдоволеним поглядом й тягне мене за руку всередину ресторану. Але я не вгаваю, адже не бажаю, щоб у нашій з Матеєм суперечці його слово було останнім.

— Чого ж тоді пропустив вечерю того разу, коли ми з Давидом були в гостях у ваших батьків?

— Здається, хтось швидко забуває історію нашого знайомства, — відповідає так, що лише ми з ним розуміємо усю двозначність цієї фрази.

— Може, ти вже вгамуєшся? — зрештою говорить Давид, зиркаючи на брата, й тим часом допомагає мені сісти за столом.

Матей підіймає зігнуті руки й вмощується навпроти мене. Здається, він таки бажає зіпсувати мені вечерю. Тому що під його пильним поглядом навряд чи шматок в горло полізе. Давид подає знак і нам відразу приносять ароматні страви. Куштую потроху та з обережністю знайомлюсь з новими смаками.

На якийсь час Матей втихає. Схоже він і справді зголоднів, адже бадьоро наминає страви. Розумію це по характерному брязкоту посуду, сама ж на нього намагаюся не дивитися . Давид же, на відміну від брата, їсть не поспішаючи. А через якийсь час взагалі відволікається на телефон, що починає вібрувати й, перепросивши, виходить, аби поговорити. 

— А ти знаєш, що по тому як їдять визначають, як людина працює, — озивається Матей. На щастя, я їла в цей момент дуже мало, інакше б ризикувала вдавитись від нестандартного запитання поганця.

— А ще по тому, чи людина говорить за столом під час їжі, можна визначити наскільки ця особа манерна, — відповідаю, відкладаючи столові приладдя. Судячи з усього, до повернення Давида спокійно їсти мені вже не вдасться. На щастя, в присутності брата Матей грає роль чемного. Щоправда, яка в нього мета я поки не знаю. Та впевнена, — він викаблучується не просто так.

— Звідкіля ж ти приїхала, манерна така? Адже ти точно не зі столиці.