2. Третій зайвий

Зробивши кілька глибоких вдихів більш-менш заспокоююся та повертаюся до Давида. На щастя, Матея тут немає і, якби не його дорожня сумка, яка стоїть поруч з нашими, я б подумала, що він передумав летіти. Але… Здається, то не моє щастя, аби так легко його позбутися.

— Ти виглядаєш схвильованою, щось сталося? — цікавиться Давид, на мить підвівши погляд на мене, а тоді знову опускає до планшета.

 Навіть в аеропорту працює.

— Якщо не рахувати мого страху перед польотом, то ні, нічого іншого не сталося.

— Я гадав, що ти вже заспокоїлася. Хочеш, обійму? — пропонує коханий і я кидаю коротке: "Угу", — й миттю сідаю поруч з ним, позіхаю, бо спала лише декілька годин, та горнусь до його тіла, вдихаючи практично рідний аромат.

— Вам би лиш милуватися одне одним! — за якийсь час чую над головою голос Матея й злякано відкриваю очі. — Там вже посадку оголосили, тож якщо ти, брате, не передумав летіти, то саме час піднятися та пройти до стійки реєстрації.

— Ти йди, ми наздоженемо, — відповідає Давид, ніжно погладжуючи мене по спині.

— Я заснула?! — нарешті запитую те, що нарешті зрозуміла.

— Ненадовго, — всміхається Давид й легко цілує мене у чоло, — але Матей має слушність, нам варто йти, тому що інакше ми можемо проґавити свій рейс.

— Так, звісно, — ледь розтягую вуста й неохоче вибираюся з обіймів коханого. Про себе відмічаю, що якби не присутність Матея, то ця поїздка була б значно приємнішою.

Привівши себе до ладу, берусь за ручку своєї валізи та йду слідом за Давидом. Поки доходимо до стійки реєстрації, опиняємося наприкінці черги. Матея ніде не видно і я потроху починаю розслаблятися. 

Можливо, нарешті, мені пощастить і той покидьок хоча б у літаку не траплятиметься на очі, тоді хоч політ буде приємним.Зрештою, пройшовши всю бюрократичну перевірку та здавши багаж, ми з Давидом проходимо просторим коридором до літака. Я, наче мале дитя, оглядаю все й водночас відчуваю, як у вухах відголосом б’є пульс. Давид навпаки — йде з беземоційним обличчя. Що й в принципі не дивно. Адже йому не звикати літати.

Опинившись в салоні, наречений впевнено проходить по ньому вздовж рядів з кріслами у пошуку наших місць. І, коли нарешті зупиняється, то я ледве стримую розчарований стогін. Адже поряд з нами сидітиме Матей. І не просто сидітиме. Він вже зайняв місце біля вікна!

Варто мені  поглянути у квиток і я ще більше обурююся, адже моє місце поруч з ним.

— А от і закохана парочка! — кривить вуста мій майбутній родич, просвердлюючи в мені дірку. — Я гадав, ви так захопились одне одним, що й передумали летіти.

— Брате, не перебільшуй, — заперечує Давид, закидаючи ручну поклажу до спеціального відсіку над нами. — В тому, що ми зайшли ледь не останніми є свої плюси. Наприклад, менше довелось чекати в літаку.

— Сказав той, який любить входити до літака одним з перших, — не відступається Матей, тим самим даючи мені зрозуміти, що Давид змінив своє правило через мене.

З одного боку мені приємно, що наречений турбується за мене, а з іншого — я знаю, як Давид не любить відступати від правил.

— Златославо, займай своє місце, — говорить Давид, ігноруючи випад брата й  показуючи на місце поміж своїм кріслом та кріслом свого молодшенького, тим самим розбиваючи мої сподівання, що я зможу уникнути товариства цього негідника.

Вагаюсь чи не попрохати коханого помінятись місцями, але варто зустрітись з темно-золотистим поглядом Матея, все ж вирішую не показувати, що хочу триматись від покидька якнайдалі й займаю сидіння, на яке вказує Давид. Але якщо Матей думає, що я слабка й не зможу протистояти йому, бо боюся, що він розпатякає про наш зв’язок, то я доведу, що можу з ним боротися.

Слідом за мною своє місце займає Давид. І практично відразу дістає планшет, де транслюється подкаст, який він не дослухав в залі очікування, та навушники.

— Ти ж не проти? — повертається до мене, і я хитаю головою, даючи зрозуміти, що не проти. Та й хіба я можу бути проти уподобань того, кого кохаю?

Поки наречений насолоджується подкастом я уважно слухаю бортпровідницю, яка розповідає правила безпеки та поведінки в літаку. Зрештою, пристібаюся та кожною клітинкою свого тіла прислухаюся до того, як літак починає набирати швидкість.

— Моя тітонька, яка за крок до могили, має кращий вигляд, ніж ти зараз, — шепоче Матей, ледь нахиливши до мене голову.

Розумію, що він говорить це, аби спаскудити мені настрій, який і без того нікудишній, та все ж інтуїтивно хапаюся за поручні сидіння та міцно стискаю їх пальцями. А в момент, коли літак починає відриватися від землі, впираюся в сидіння та зажмурюю очі. Подумки проклинаю той момент, коли захотіла полетіти з Давидом. Звісно ж, відпочинок з коханим — це класно, але переліт…

У свідомість вривається відчуття погладжування по руці, а потім те, як моя долоня опиняється у міцній чоловічій руці. Від цього простого жесту стає спокійніше. Відчуваю себе більш захищеною, чи що. А тоді розумію, що відчуття спокою йде не з того боку, де сидить Давид. 

Різко відкриваю очі та повертаю голову до Матея. Зазираю в його очі, аби зрозуміти для чого він це робить, і навіть відкриваю рота, аби подякувати. Але він випереджає мене й говорить першим: