1. “Привіт” з минулого

В аеропорт приїжджаємо з Давидом на світанку. Він витягує з таксі валізи — і ми тягнемо їх за ручки до громіздкої будівлі, з-за якої чути гул літаків, що злітають.

Вдихнувши свіжого вересневого повітря, міцно стискаю долоню Давида своєю, вологою від хвилювання.

— Ти боїшся літати так сильно, як і я? — заглядаю у золотисто-карі очі свого коханого.

Кутики його рота підіймаються, утворюючи “легку” усмішку.

— Ні.

— Так говориш, лише щоб я не хвилювалася?  — висловлюю підозру, мружачи очі.

Тепер Давид регоче вголос, але так і не відповідає. Ще б пак! Та й щоб він зізнався, що чогось боїться — та нізащо! Мій наречений уособлює собою весь спокій цього світу в одному флаконі з порядністю, шляхетністю та навіть педантизмом. Хоча останнє я б викреслила. Хоча… тоді він буде вже зовсім ідеальним, і я на його фоні почуватимусь з розряду “не дуже”. Тим паче зустріч з його батьком мені вже дала зрозуміти, що я жебрачка, хоча й ніколи не вважала себе убогою, але от Петро Омелянович вважає інакше, і це було досить чітко зрозуміло з його ставлення до мене за столом і зверхньої манери розмови.

Мабуть, молодший братик Матей у батечка вдався.

Але для мене головне, що ми з Давидом ладимо, і добре, що він не зважає на вподобання батька і, дякувати Богу, зовсім не схожий на брата.

Поки наближаємося до входу крізь вітрисько, який наче не пускає в аеропорт, хід думок переносить до згадок про Матея. Таке відчуття, що доля вирішила посміятися з мене. Мало того, що той зухвалець принизив мене нижче нікуди, то він ще й виявився рідним братом мого майбутнього чоловіка, якому я вже відповіла “так”. Єдиною радістю за той сімейний вечір було те, що хоч Світлана Василівна мене прийняла, інакше це був би повний провал.

— Дарма ти хвилюєшся, Златославо. Я розумію, що перший раз завжди страшно, бо не знаєш, як це, коли летиш у небі, але, повір, не встигнеш і оком кліпнути, як ми вже сядемо у Туреччині. Тобі неймовірно сподобається відпочинок.

Натхненно розпливаюся в усмішці й ще більше стискаю руку свого хлопця. 

— Не можу дочекатися. Але пообіцяй, що не забуватимеш про мене, — вимогливо прошу.

— Хоч ця поїздка й робоча, але ми непогано проведемо час. Я ж не працюватиму вечорами, тож і за це не хвилюйся. Ти надто про все бентежишся. 

Розумію, що Давид має рацію, і мені пощастило, що біля мене саме той, хто наповнює тією гармонією, якої мені, нестримній і метушливій, завжди не вистачало. 

Ми входимо всередину і я оглядаю це приміщення з високою стелею, залізні сидіння, на яких чекають своїх рейсів майбутні пасажири літаків. Трохи далі бачу, як люди здають валізи, збоку — магазинчики для швидкого перекусу. І всюди водночас тихо, ніхто не голосить, але гул не припиняється. І тепер я вже починаю хвилюватися ще сильніше. Навіть не помічаю, як Давид зупинився і тепер йду сама, аж поки він не кличе мене. 

Я обертаюся до нього і завмираю з роззявленим ротом. Якогось біса біля нього тепер стоїть Матей, який начепивши глузливу насмішку, пильно оглядає мене знизу доверху. Ні кроку більше я зробити в їхній бік не можу. Так і стою, як вкопана, не розуміючи, що цей покидьок робить в аеропорту. 

Давид з Матеєм підходять до мене, і мій милий-коханий пояснює:

— Ти ж знаєш, що ми з братом працюємо разом, тому він летітиме з нами.

У цей час Матей підіймає руку, забиту татуюваннями, які можна роздивитися завдяки закачаному рукаві, і воістину по-королівськи підіймає руку. Ох, він та ще королева Вікторія. Ледь стримуюся, щоб не закотити очі. 

— Привіт, — зрештою, вичавлюю з себе.

— Відчуваю, ця подорож буде незабутньою, — погрозливо каже Матей, явно на щось натякаючи, але Давид ніякого натяку не вловлює. Отже, Матей поки не розповів йому про наш зв’язок, як я і сподівалася. 

— Відійду, — молодший братик, показує Давиду на магазинчик неподалік, а тоді повертається знову до мене: – Ненадовго. 

Кидає свою дорожню сумку на підлогу й штовхає ногою у наш бік, а сам, крутнувшись на місці, повертається й неквапливо віддаляється. 

Одразу ж повертаюся до Давида з невдоволенням, яке так і бурлить в мені:

— Чому ти не казав, що він їде з нами?!

Коханий вигинає брову у відповідь на мій грізний погляд.

— А що тут такого? Це ж робоча поїздка, Матей летить працювати.

Я стримую запал, щоб моє роздратування не викликало зайвих запитань. Лише глибоко дихаю, намагаючись сприйняти той факт, що братик-покидьок летітиме з нами. І тепер важливо зробити так, аби він тримав язик за зубами та не руйнував наші з Давидом стосунки. Але ставлення Матея до мене свідчить про те, що домовитися про мовчання буде складно. І мені потрібно добряче подумати над тим, як же нам домовитися.

Після зустрічі з Матеєм, мій настрій скочується, немов з гори, і я більше не хочу ні відпочинку, ні прогулянок сонячною Туреччиною, ні романтичних вечорів з Давидом, бо підозрюю, що поруч завжди буде Матей. А якщо він розповість брату про ту ніч найближчим часом, то моя подорож завершиться, не розпочавшись. 

Кидаю погляд у той бік, куди пішов Матей, і кажу своєму коханому: