16. Подарунки до Дня знань

                                                                                                                                                           Серпень

Анна нервувала. Вона не знала, що їй робити — сховатися в хаті? Але раптом сину Тетяни буде потрібна допомога? Життя з Костасом виробило в неї рефлекс — триматися подалі від чоловіків. Від усіх — бо приревнувати він міг і до старого діда, і до старшокласника.  Але тут триматися далі не виходило. Треба було якось спілкуватися, а їй було некомфортно, і вона нічого з собою не могла зробити. 

Щоб чимось себе зайняти, вона взяло відро і почала збирати яблука, які лежали на землі. Раптом почула, як рипнула хвіртка, і на подвір’я увійшли двоє — темноволосий чоловік років тридцяти, високий, спортивної статури, та маленький хлопчик, дуже схожий на чоловіка. Син і батько — відразу зрозуміла вона. Отже, син сусідки одружений. 

 — Добрий день,  — вона встала, зачепила відро і яблука знову розсипалися. Почувалася якоюсь незграбою. Вона так і не змогла звикнути до темного волосся і короткої стрижки. Віра порадила змінити зовнішність — це допомогло б на випадок, якби Костас звернувся в поліцію. Але він не звертався. Схоже, йому було байдуже, що дружина зникла. Головне — власний імідж.

 — Добрий день, — кивнув чоловік. — Мене звуть Орест. А це — Сашко.

 — Приємно познайомитися, — відповіла Анна, відчуваючи, що червоніє.  — Мене звуть Ірина. 

У Ореста були сірі очі з довгими, немов у дівчини, віями. Схоже, він виглядав безпечним. Одружений, дитину взяв, мабуть дружина сказала. Хоча все одно треба бути насторожі. Вона завжди має бути насторожі. 

  — Я привіз пилку, зараз все залагодимо, — сказав Орест і знову пішов до хвіртки — певно, він приїхав машиною. За кілька секунд повернувся з бензопилою і почав, щось мугикаючи собі під ніс, вправно обрізати гілки з яблуні. 

Анна, знову збираючи яблука, подивилася на Сашка, що стояв поруч. 

 — Хочеш? — простягнула йому найбільше. 

 — Дякую, — він узяв яблуко, обтер об футболку і відкусив великий шматок. — Смачне! А ви звідки приїхали? Я вас у нашому селі не бачив!

 — Я приїхала з Києва, — вона старанно вибудовувала фрази. Якось на заняттях з української це було легше, ніж під допитливим поглядом хлопчини. 

 — Ви родичка тітки Віри? — здогадався він.

 — Так, я її племінниця, — про це вони з Вірою домовилися. — Двоюрідна.

 — А мій тато в школі працює, — випалив Сашко, швидко хрумаючи яблуко. — І я восени в школу піду. В перший клас!

 — Ти вже дорослий, — усміхнулась Анна. 

 — А ти ким працюєш? — не вгавав Сашко. 

Це питання застало Анну зненацька. 

 — Я зараз не працюю, — сказала вона. 

 — А де ти гроші береш? — поцікавився Саша. — Всі люди працюють, щоб отримувати гроші!

 — Саню, так негарно, — гукнув йому Орест. Він якраз закінчив пиляти, і зносив порізані гілки до сараю.

 — Чому негарно/? — не зрозумів хлопчик. 

 — У кожної людини має бути свій особистий простір, — пояснив Орест.  — Негарно запитувати про гроші, особисте життя і тому подібне. 

 — А в тебе діти є? — тут же звернувся до Анни Сашко. Орест тільки очі закотив, побачивши, що його наука не засвоєна. 

 — Немає, — вона похитала головою. 

 — От і все, — сказав Орест, підходячи до них. — Я з’їжджу в місто, куплю скла і завтра засклю вам вікно. 

Анні було незручно, що йому через неї доведеться міняти свої плани, витрачати час. 

 — Може, я найму майстра, — сказала вона невпевнено. 

 — Той майстер з вас здере купу грошей, — він раптом усміхнувся. — Не переживайте, все зробимо. Правда, Саню?

Хлопчина кивнув:

 — А у вас цукерки є?

 — Сашко! — Орест насупив брови. 

 — Є цукерки, — Анна раптом розслабилася, перестала нервувати. Що на неї так подіяло — безпосередність малого, чи тепло в усмішці Ореста? Вона зрозуміла, що цих людей можна не боятися. — Давайте я вас пригощу чаєм…

Вересень

— Сашко! — голос Ореста почувся з відчиненого вікна, і Анна здригнулася, проти своєї волі повернувши голову на звук.

Вона не хотіла підглядати, та все ж не втрималася, зробила крок до вікна, ховаючись за шторою. Тихо, ніби її могли побачити чи почути із сусіднього двору, Анна визирнула у вікно, спостерігаючи, як вправно Орест ріже квіти на клумбі в Тетяни, своєї матері.

Вона вже знала історію їхньої сім’ї. Сашко, балакучий, як усі діти, розповів їй ще в той день, як Орест приїхав, аби засклити вікна, потрощені старою яблунею. І про матір, що поїхала геть, лишивши їх удвох, і про тата, що вчителював у школі. І про те, як люблять його обидві бабусі, а він, Сашко, любить свою сім’ю. Орест тоді тільки шикав на сина, аж доки Анна не спинила його. “Він мені не заважає, — сказала вона тоді чоловікові. — І я не маю наміру розповідати ваші секрети”. 

В той день і почалася їхня дивна дружба. Анна і Сашка. Сказав би хто їй ще пів року тому, що вона так легко подружиться з дитиною — Анна би не повірила, ні за що не повірила. Але от, малий став для неї другом. Втіхою навіть.

Анна дивилася на нього і уявляла, що таким міг би бути і її син. Якби в неї він був, звісно. Життєрадісним, безпосереднім і таким милим. Довірливим до щему в грудях. Як би Анна хотіла мати такого сина, як Сашко!

Вона заново проживала втрату дитини, яку вже встигла полюбити всім своїм серцем. Тоді, навесні, вона відхрестилася від своїх почуттів, замкнувши їх у найдальшому куточку свого серця. А тепер ніби хто зірвав із серця замок, і горе, яке Анна так довго ховала всередині, вирвалося назовні і повністю її поглинуло. І єдиною її втіхою був Сашко — чужа дитина, син Ореста.

Сам Орест не противився цій дружбі. Він ніби якимось шостим чуттям вловив мотиви Анни. Його погляд, глибокий і сірий. наче грозове небо, бачив набагато більше, ніж він визнавав. Здавалося, він підозрював, що Анна приховує щось, що ятрить її душу. Знав, бачив і мовчав. Лише іноді, забираючи Сашка в материної сусідки, спинявся на мить, дивився просто в очі, і в глибині його зіниць Анна бачила запрошення. Запрошення поговорити про наболіле.