15. Двоє чоловіків - великий і маленький

Анна не хотіла думати про те, що коли звернеться до паспортного столу і скаже, що вона громадянка Греції, її направлять у посольство. Може, сказати, що вона українка? Назвати вигадане ім’я? Якщо сказати, що у неї вкрали сумку, де були усі документи, в неї не вимагатимуть підтвердження того вигаданого імені? Вона не знала. Ніколи раніше не цікавилася подробицями оформлення документів. Все за неї робив Костас. 

Чим він зараз займається? Радіє, що позбувся її? Навряд, він же не сліпий, побачив, що її речі зникли. Тож, певно, шукає. Віра казала, що дзвонив до неї, нібито шукав якийсь документ, виписку з лікарні.  Коли психологиня спитала, як почувається Анна, Костас сказав про якийсь санаторій. І що вона почувається чудово. Якщо він її знайде, то відправить до психушки, в цьому вона не сумнівалася. 

Вона випила ще чашку чаю, а потім підійшла до вікна і стала дивитися на грозу. Вдома мама забороняла їм із сестрою підходити до вікон. Так, неначе блискавка була живою істотою і притягувалася до тих, хто дивиться на неї.  Тепер же їй ніхто не міг заборонити, і Анна з якоюсь жадібною цікавістю прикипіла очима до грізного видовища стихії, яка лютувала за вікном. Дерева розгойдувалися в різні боки, дощ лив, як з відра, час від часу хмари прорізала сліпуча блискавка, а вслід за тим грім бив по барабанних перетинках, змушуючи здригатися. Але , незважаючи на те, що Анні було страшно, вона ще й відчувала дивне полегшення. Немов ці потоки води змивали з її душі застарілий бруд, забирали з собою неприємні спогади. Їй здавалося, що тепер усе буде інакше, її життя почнеться з чистої сторінки. Їй дуже хотілося цього…

***

Дивно, що в самий розпал грози вона таки заснула. Заснула міцно, як дитина, і їй снилося щось із дитинства. Анна не запам’ятала, що, але прокинулася, усміхаючись. Підійшла до вікна, відсунула фіранку. Надворі сяяв чистий, вмитий зливою літній день. Небо здавалося прямо неймовірно бірюзового кольору, трава, яка вже була трохи припалена спекою, враз позеленішала. 

Їй захотілося вийти на ґанок, підставити обличчя теплим променям сонця, зірвати з дерева яблуко, погладити безіменного приблуду, якого вона називала просто Кіт.  Він уже нявкав під вікном, вимагаючи сніданку. 

Анна взяла з холодильника пляшку молока і рушила до дверей. Хата була спланована так, що з кухні потрібно було вийти в невеликий передпокій, а далі відчинити двері, які вели у веранду. Звідти вже  виходити у двір. 

Цього разу щось було не так, як завжди, і вона спершу не зрозуміла, чому у веранді якось темно. Лише за пару секунд до неї дійшло, що на веранду впало дерево. Це була стара яблуня, вона не витримала  сильних поривів вітру, певно, була вже трухлява всередині. Кілька шибок було розбито, скло хрумтіло під ногами, поки Анна підходила до дверей. 

Вона клацнула замком, повернула ручку — але двері немов хтось тримав ззовні. Якусь мить паніка затопила її, а потім Анна здогадалася, що то просто велика гілка лягла поперек дверей і не давала їм відчинилися. Вона поторсала дверима ще, сподіваючись, що трапиться диво, і дерево її випустить. Але нічого не виходило. 

Анна повернулася в кухню, відчинила вікно і вилізла назовні. Добре, що хата була низенька. Продираючись через кущі малини, пройшла до вхідних дверей, оцінюючи пошкодження. Пощастило, що дерево не впало на веранду, а лише зачепило її. Бо інакше руйнування були б значно більшими. Вона спробувала відтягнути дерево від дверей і зрозуміла, що нічого не вийде. Треба пилку, чи сокиру, чи що там ще, щоб відпиляти гілку і відтягнути вбік.  

Вона бачила лише в фільмах, як орудувати цими інструментами. Але справиться. Анна багато що змогла з того, про що раніше й гадки не мала. 

Пішла до сараю, відчинила двері, проте не побачила там нічого схожого на інструменти для рубання дров. Лише граблі, сапки і лопати.  

— Оце так! — почула вона раптом за своєю спиною і озирнулася. 

Хвіртка, що вела на її подвір’я, була відчинена, і там стояла її сусідка — висока чорнява жінка років п’ятидесяти. 

— Добрий день, — розгублено сказала Анна. Це Віра її попередила, що в селі потрібно обов’язково з усіма вітатися. 

— Доброго ранку, — жінка пройшла на подвір’я і поштурхала ногою дерево, що лежало на ганку. — Буря біди наробила, бачу? 

— Так, — кивнула Анна. 

— Ти ж сама з цією деревиною не справишся, — констатувала сусідка, окинувши поглядом худорляву постать Анни. — Давай я сина покличу, він розпиляє і прибере. І скло може вставити. 

— Добре, дуже дякую, — Анна усміхнулася. — Я заплачу за роботу. 

— Та, розберемося там, — жінка повернулася до хвіртки. — Зараз наберу його, в мене телефон вдома залишився. Скажу, хай зайде. 

— Дякую, — ще раз промовила Анна. 

— Тебе як звуть? — гукнула сусідка вже з вулиці.  — Я  — Тетяна.

— Ірина, — сказала Анна. Вирішила назватися ім’ям сестри. 

— Добре, Ірочко, чекай на підмогу, скоро буде, — і тітка Тетяна зникла за своїми воротами…

                                                                                                                                                           Серпень

— Санику, ходи снідати! — гукнув Орест Коваленко з кухні, викладаючи останній оладок на тарілку. — Синку!

Він поставив тарілку на стіл і критично оглянув результат своєї праці. Свіженькі оладки, які він віртуозно смажив, бо син нічого іншого не визнавав минулого літа. Молоко — сусідка зранку принесла свіже, ледь світанок зазирнув у вікно. Варення, яке закривала колишня теща, Ганна Леонідівна, матір його вітряної дружини. Малинове, як Сашко любить.

З дитячої почулося тупотіння маленьких ніг, і заспаний Сашко поплентався повз батька до туалету, на ходу чухаючи кучеряву потилицю. Орест всміхнувся, провівши поглядом сина, і заходився викладати на його тарілку з Блискавкою МакКвіном більш холодні оладки, аби малий не обпік язика. Таке вже було буквально тиждень тому, коли Сашко хапав оладки прямо зі сковорідки. Орест всміхнувся. Це ж треба, наче й шість уже, в школу скоро синові…