14. Велике розчарування

Жовтень

— Думаю, я повинен сам спробувати поговорити з ціє жінкою. — задумливо промовив Юліан, роздивляючись вміст своєї тарілки. — З психологом… Як, кажеш, її звуть?

— Віра Олексіївна, — пробурмотіла Лариса з повним ротом. — Приємна така дама, і взагалі мені не повірила, що я нібито подруга Анни.

На відміну від Юліана, дівчина з насолодою обідала стравою, назву якої Юліан, як не старався, та вимовити не міг — “голубці”. Ніби й проста назва, наче й легка комбінація звуків, але він, з його бездоганною українською, постійно вимовляв щось середнє між “глібцями” і “хлопцями”, викликаючи в Лариси вибух сміху. Не образливого для Юліана, навпаки — милого, який він підхоплював проти волі.

— Я й не картаю, — Лариса поглянула на детектива і посміхнулася. — Чому не куштуєш свої “гльобці”? Це смачно!

— Думаю, — лаконічно відрізав Юліан, але взяв виделку і спробував підчепили ароматний рулетик. — Ця жінка — наша єдина ниточка. Я з глухому куті, Ларисо, і просто не знаю…

Вона відклала свою виделку, взяла Юліана за руку. Без слів, просто аби передати свою впевненість і підтримку. Цього було досить, аби похмурі думки відступили, і Юліан, нарешті, заспокоївся і зумів насолодитися смаком цієї апетитної страви, назву якої вирішив за будь-яку ціну навчитися вимовляти правильно.

***

Віра Олексіївна була привабливою жінкою років сорока, з ідеальною осанкою і критичним, трішки відстороненим поглядом за скельцями витончених, дорогих окулярів. Її шкіра була доглянутою, як і коротке волосся, а вмінню триматися позаздрили б і особи королівської крові.

“Яка самодостатня жінка” — з повагою подумав Юліан, щойно вона підвелася, аби привітати його в своєму кабінеті. Такій жінці неможливо брехати, і тому він вирішив говорити лише правду.

— Юліан Хмельницький, приватний детектив, — представився він, спостерігаючи за її реакцією. — Віра Олексіївна.

— Називайте мене просто Віра, — спокійно і підкреслено люб’язно. — Прошу!

Вона широким жестом запросила його присісти в крісло, і сама плавно опустилася в своє, спостерігаючи за ним все тим же критичним поглядом.

Юліан сів, не розриваючи контакту очей, стійко тримаючи увагу на цій занадто спокійній жінці, яка миттєво побудувала стіну між ними, варто лише було згадати, ким він працює. “Вона точно щось знає” — знову подумав він.

— Що привело приватного детектива в мій кабінет? — запитала Віра, не втримавшись від бездоганно вивіреної дози сарказму в своєму голосі.

— Анна Катракіс, — відрізав Юліан і замовк, даючи їй час на реакцію.

Віра напружилася. Це було помітно по миттєво скам’янілих плечах і холодному блиску в очах.

— Мені відоме це ім’я, — нарешті промовила вона, і від її тону в склянці могла би замерзнути вода. — Ви не перший, хто згадує його.

— Я знаю, — Юліан одразу зрозумів, що мова йде про Ларису. — А також я знаю, що вам відомо набагато більше, ніж ви готові не те, що розповісти — показати. Визнати. Ви захищаєте Анну? — він схилився над столом Віри, вдивляючись в її очі. — Від кого?

Вона трималася бездоганно. І лише пришвидшення дихання виказувало її напругу.

— З чого ви це взяли?

— Отже, ви таки її захищаєте, — вдоволено посміхнувся Юліан і відкинувся на спинку свого крісла. — Це добре. Цій жінці потрібен захист.

— На кого ви працюєте? — звузивши очі, нелюб’язно запитала Віра.

— На батьків Анни. Її матір, Арета Гончаренко, найняла мене, аби я знайшов її доньку. Вона підозрює чоловіка Анни, Костаса Катракіса, в тому, що він посприяв її зникненню. В кращому випадку — зникненню. Ця жінка боїться, що її дитина — мертва.

Юліан не зводив очей з обличчя Віри, і не пропустив миті, коли її захист здригнувся. Мить, але в цю мить броня відстороненості і відчуження впала, а за нею детектив побачив людину з почуттями. І на цих почуттях він і вирішив зіграти.

— Я прошу вас, Віро, допомогти. Я не знаю, чи ви щось знаєте. Чи ви знаєте, де Анна… Я не питатиму. Ви не зобов’язані мені вірити. Ви не знаєте мене, і тому я не тиснутиму. Я попрошу. Якщо ви маєте з нею контакт… Скажіть їй, що мама хвилюється за неї. Що мама відіслала мене їй на допомогу.

Віра мовчала, дивлячись на нього все тим же холодним поглядом, але Юліан знав, що вона його почула. Він мовчки витягнув візитку і поклав на стіл психологині.

— Всього найкращого, Віро. Я сподіватимуся на ваше добре серце. Арета теж…

Він не озирався, коли покидав її кабінет. Але спиною відчував погляд Віри, що так і свердлив його, аж доки за ним не зачинилися двері кабінету.

                                                                                                                                                          Серпень

Анна знову прокинулася серед ночі,  вся тремтячи і в холодному поту.  Їй снився один і той самий сон — як Костас тягне її на дно озера, їй нестерпно хочеться вдихнути повітря, вона пручається, але він сильніший, і от вона все-таки вдихає, але до горла тече холодна вода, і вона розуміє, що зараз помре…

Цей сон снився їй уже цілий місяць, щоночі, і щовечора вона лягала спати, а серед ночі прокидалася і сиділа на ліжку, притуливши руку до серця, що шалено калатало в грудях. Потім вставала, перевіряла замки на дверях — це був її незмінний ритуал. Вона боялася, що Костас знайде її і тут. Вона була впевнена, що він її шукає. Може, це була манія переслідування, але Анна  була завжди насторожі. 

Перевіривши, чи все добре з замками і віконницями, вона йшла на кухню і заварювала чай. Брала до рук телефон і читала новини. Що вона там сподівалася прочитати? Що один співробітник грецького посольства загинув у аварії чи тяжко захворів, чи його переведено працювати у Зімбабве? Вона була б рада кожній із цих новин. Але ні, Костас був живий-здоровий і успішно виконував свою роботу. Забув про неї чи вичікує?

Вона дослухалася до своєї інтуїції. Чи вже можна поїхати до Києва і спробувати зробити собі новий паспорт? Чи ще рано? Чи повірив Костас у те, що вона загинула? Чи шукає її,  і їй небезпечно виїздити з цього села?