13. Невезуча

                                                                                                                                                           Жовтень

— Ти думаєш, він її вбив? - очі Лариси стали зовсім круглі, в них відбивалося світло холодного осіннього дня, перетворюючи їх на сірі крижинки.

Юліан завмер, обдумуючи свою відповідь. Зітхнув, зрозумівши, що навряд чи зможе заспокоїти свою юну подругу. Він і сам думав, що Катракіс вбив Анну. Її дивне зникнення, підставна жінка, що говорили з ним по телефону. Та невідома пані в окулярах, яку Лариса сприйняла за Анну… Чи Анна то була?

Він спинився, важко сперся на перила, що огороджували веранду резиденції. Замислено поглянув вдалину.

— Не знаю, Ларисо, — нарешті відповів він. — Не знаю, дуже схоже на те, і все ж таки…

На самісінькому краєсчку свідомості гарцювала якась думка. Якась настирлива і невловима, яка не дозволяла Юліанові визнати очевидне. Анни немає. Думка фантомна і дивна, але така вперта, що він навіть на мить не міг прийняти факт загибелі Анни, як належне. І не тому, що така красива і яскрава жінка, як Анна, могла померти. А тому, що…

— Вбивці так себе не поводять. - рішуче відрубав він, повертаючись до Лариси. — Розумієш? Він був знервований, хоча вдавав, що спокійний. Він був напружений, хоча тримався майже бездоганно. Він грав роль турботливого чоловіка. Він був наляканий, але не він не вбива Анну. Вбивці тримаються інакше.

Він рішуче підхопив Ларису під лікоть і швидко потягнув її за собою до стоянки, де їх чекало таксі, аби поїхати в Мукачево. Юліан знав: їм нічого тут ловити. Після зникнення Анни номер, де жило подружжя посла вже не раз прибирали. Жодних доказів вони би тут не знайшли.

— Юліане? — Лариса здивовано охнула, намагаючись пристосуватися до його стрімких кроків. — В тебе є якась ідея?

— Ми повертаємося в Київ. — відрізав він. — Я відчуваю, що тут ми її не знайдемо. Але ми її знайдемо, Ларисо, я впевнений в цьому. Розгадка десь там, поряд з цим Костасом Катракісом. вона в його минулому, і ми знайдемо її.

Лариса механічно крокувала поряд, ніби обдумуючи почуте. А потім легенько, майже невагомо стиснула його зап’ясток, ніби говорячи: “я тут, я з тобою”.

— Добре, — рішуче відповіла скоріше собі, ніж йому. — Добре, знайдемо цю Анну.

В Київ вони поверталися в комфортному мовчанні. Всю дорогу Юліан обдумував подальші кроки, а Лариса просто сиділа поруч, задумливо поглядала у вікно. А потім і взагалі задрімала, притулившись головою до вікна.

Юліан виринув з виру своїх думок, поглянув на неї. Посміхнувся, не стримався, коли вона сіпнулася уві сні, коли потяг хитнуло на котрійсь із стрілок. Вони були вдвох в купе, і він пересів на до неї, переклав її голову на своє плече. Без усіляких думок чи подвійних причин. Просто не хотів, аби вона вдарилася лобом, коли потяг хитне ще раз.

Лариса притулилася до нього уві сні, зітхнула. Юліан теж зітхнув, думаючи про те, про що не дозволяв собі ні на мить замислитись раніше. Добре, що вона поруч.

Звісно, нічого з того не вийде… Вона надто юна, він — застарий для неї… Та одну лише мить, доки вона посопує йому в плече, він міг помріяти про те, що а раптом…

Лариса скинулася, ніби їй наснився кошмар, озирнулася налякано.

— Ти заснула, ледь лоба не розбила, — швидко пояснив Юліан і поспіхом відсів подалі, аби дівчина не відчувала дискомфорту від його близькості.

Та вона не зважала, дихала важко, кліпаючи очима, наче намагалася зморгнути той жах, що привидівся їй в напівсні.

Юліан швидко налив їй води в склянку, вклав в похололі пальці.

— Ларисо, та що ж таке?! — він не на жарт перелякався, та дівчина вже віддихалась, перевела вже осмислений погляд на свого супутника.

— Мені привиділось, що я живу у пеклі… Що я — то вона… Ти говорив, що він, можливо, її ображав… І мені привиділось, що то він мене ображав, мене, розумієш…

Лариса заплакала, і першим поривом Юліана було обійняти її знову, погойдуючи, ніби маленьку дитину. Шепотіти щось на вухо, аби відволікти…

— Я постійно думала про неї, думала, думала… А що, як він справді її вбив! Чому вона нікому не розповідала? Боялася? — продовжувала бурмотіти Лариса кудись в плече Юліану. — Що б вона зробила? Що? Сама в чужому місті… В чужій країні… Чому нікому не дзвонила, не просила допомоги?

— Вона боялася його. — відповів Юліан. — І тому грала щасливу дружину в липні в резиденції. Отже, вона готувалася до чогось.

— До втечі? — з надією запитала Лариса, різко підвівши погляд на Юліана.

— Сподіваюся, що її план був детальним, — відповів він через силу.

Бо всі його думки в той момент оберталися не навколо Анни, а навколо дівчини в його обіймах…

                                                                                                                                                             Серпень

Тетяна Короленко сиділа на лавці за двором і чекала, поки вулицею будуть гнати череду. Думала про те, що може, вже й не треба було тримати ту корову, але хочеться, щоб у онука Сашка було свіже молочко. Та й вона не така стара, ще працює завгоспом у школі. От коли піде на пенсію…

Роздуми про пенсію перервала сусідка. Вона пройшла вулицею з пакетом, із якого виглядав батон — не просто батон, а довгий багет, “городський”. Втім, у них в селі була свою пекарня, в якій пекли і багети, і булочки, й пиріжки. Не так, як пару десятків років тому, коли хліб завозили до сільмагу раз на два дні, і за ним шикувалася черга..

 — Добрий вечір, — привіталася сусідка, дивлячись не на Тетяну, а кудись над її головою. 

 — Доброго здоров’я, — відгукнулася Тетяна. 

Сусідка відчинила свою хвіртку, швидко пройшла доріжкою і сховалась у будинку. 

Корів щось довго не було. Тетяна навіть встала з лавки і вийшла на дорогу, визирнувши за кущі бузку, що трохи обмежували огляд їхньої головної вулиці, яку син Тетяни, Орест, жартома називав “бульваром”.