11. Час настав

                                                                                                                                                              Жовтень

Психологиня виявилася жінкою  невизначеного віку. Можна припустити, що їй за тридцять, а може — й усі п’ятдесят. Вона була висока, з коротко стриженим темним волоссям, в окулярах і без косметики. “Стара діва” — чомусь подумала Лариса. 

 — Добрий день, ви хотіли зі мною поговорити? — запитала жінка. — Я Віра Олексіївна, можна просто Віра. 

 — Мене звуть Лариса Скоропадська, я подруга Анни Катракіс, — ця легенда вже стала для помічниці детектива звичною. Вона скоромовкою розповіла Вірі про зникнення подруги, і як Костас її не любить, тому не каже, до якого санаторію поїхала його дружина…

 — Може, вам щось відомо, ви були однією з небагатьох людей, з ким Анна тут спілкувалася, — Лариса з надією зазирнула в сірі очі Віри, які за окулярами здавалися маленькими. 

 — Так, спілкувалися, — кивнула Віра з незворушним обличчям. — Після того, як Анна впала зі сходів і втратила дитину. вона потребувала психологічної підтримки.  Але коли її виписали, вона до мене більше не приходила. Ми лише раз говорили по телефону, та й то обмежилися загальними фразами, так що навряд чи я вам чимось допоможу. 

 Лариса насторожилася, почувши про падіння зі сходів. 

 — А вона вам не казала, чому впала? — схвильовано запитала у своєї співрозмовниці. — Це не пов’язано з її чоловіком?

 — Ви маєте на увазі, чи не він її штовхнув? — психологиня усміхнулася. — Проводилося розслідування, яке виявило, що це був нещасний випадок. 

 — А сама Анна що говорила? — повторила своє запитання Лариса. 

 — Розумієте, пані Скоропадська, я не маю права розголошувати те, що розповідали мені мої клієнти. Можу сказати лише одне — якби у мене виникла підозра, що тут щось не так, я б обов’язково повідомила поліцію. 

 — Зрозуміло, — Лариса зітхнула і дістала з сумочки візитівку. — Можна вас попросити, якщо Анна об’явиться і зателефонує вам — дайте мені знати. Я буду дуже вам вдячна. 

 — Якщо вона з’явиться, я скажу їй, щоб зателефонувала своїй подрузі Ларисі, — сказала Віра, як здалося Скоропадській, з якоюсь насмішкою. 

 — Я змінила номер, нового вона не знає, — Лариса тільки це могла придумати, і тепер гнівалася на себе, що не передбачила подібний поворот. — Дайте їй мій новий номер і попросіть, щоб набрала мене. Це дуже важливо, прямо питання життя і смерті!

 — Добре, — Віра поглянула на візитівку у своїй руці. — Якщо Анна мені подзвонить… Але я сумніваюся, що так буде. Тому не можу нічого вам обіцяти…

***

Лариса йшла до кафе, де вони домовилися зустрітись із Юліаном, і щосили лаяла себе.  Так, психологиня не повірила в історію про кращу подругу, і це не дивно. Бо якщо Віра з Анною тісно спілкувалася, то та мала б згадати про Ларису хоча б мимохіть, а якщо й не згадувала, то сама “ліпша подруга” мала хоча б раз Анну провідати… Так, це була не дуже вдала “легенда”, але ж не могла вона казати різне директорці клініки і її співробітниці, які спілкуються між собою. Треба було триматися однієї версії, хоч і виявилося, що та версія дірява…

“Перестань себе картати, — сказала вона собі, відчиняючи двері кафе і заходячи досередини. — Насправді  для цих двох жінок ти зовсім не важлива. У них повно власних проблем і клопотів. Як тільки ти вийшла з клініки, вони вже про тебе забули. А ти досі продовжуєш переживати, що вони про тебе подумали…”

Юліан, привітавшись із нею, запитав про те, що Ларисі вдалося дізнатись. Вона розповіла усе, наголосивши на своїй підозрі щодо невипадковості падіння Анни зі сходів. Юліан замислено кивнув. 

 — Я тут шукав у інтернеті все, пов’язане з Костасом, — сказав він. — І знайшов ось цю світлину, датовану липнем. Це останнє фото, на якому він з Анною разом. 

Лариса взяла його мобільний і почала роздивлятися знімок. На ньому Костас і Анна в оточенні інших людей стояли біля якогось будинку.

“На озері Синевир за підтримки грецького посольства відкрито творчу резиденцію для обдарованих дітей.” — було написано під фото. 

 — От і випала мені нагода поїхати на гори, — Юліан поглянув на неї. — Складеш мені компанію?

 — У гори, — виправила вона. — Ти думаєш, це якось пов’язано з її зникненням? 

 — Треба перевірити усі версії, — серйозно мовив детектив. — Отже, якщо ти не проти поїхати зі мною, я прямо зараз замовляю квитки…

Липень

Анна не могла позбутися тієї нав’язливої думки, що виникла в її голові в день, коли вони приїхали на Синевир. Думки п’янкої, настирливої і солодкої, як мед. Втопити його, тримати під поверхнею цих отруйних тихих вод, крижаних, ніби її лють. Щосекунди, щомиті, з кожним подихом ця думка трансформувалася в рішучість, в план. В ідею фікс.

Коло замкнеться. Вона витягла його з води в день їхнього знайомства. Якби ж вона знала, чим все завершиться — тримала би в теплих вода Егейського моря, аж доки він би не захлинувся. Що ж…

Ці води будуть холодними… Але коло замкнеться.

Наступні кілька днів Анна обдумувала деталі свого підступного плану. Усі свої кроки, до найменших деталей. В неї буде один шанс. Хто знає, які розпорядження має охорона Костаса, на випадок його смерті? Чомусь Анна не сумнівалася, що він діє не сам. Вона пам’ятала, що варто лиш було їй сказати про своє бажання розлучитися, як невідомий проникнув в дім її батьків. Можливо, в неї буде буквально лічені години, аби дістатися дому… аби попередити про небезпеку…

А ще Анна категорично не хотіла, аби її судили в Україні. Вона мала пояснити батькам, чому так вчинила. Звісно, за умови, що вона попадеться.

Анна не уявляла, як багато в ній підступності і злості. Як сильно вона може прагнути когось знищити… І як холоднокровно вона може планувати чуже вбивство і свою втечу.

Найгірше було те, що її документи зберігалися в сейфі в їхній квартирі в Києві. Костас тримав їх під замком, аби Анна не мала змоги втекти. Бранка в золотій клітці насправді була бранкою: гроші, документи, коштовності —  все це зберігалося у Костаса. Анна не мала доступу навіть до власного телефону. Костас контролював усе.