10. Озеро Синевир

                                                                                                                                                                Жовтень

 — Я ходив у мовну школу, — зізнався Юліан Ларисі.  — Вчив українську. 

Вони сиділи в кафе — не в тому, де дівчина працювала офіціанткою, бо там би її весь час смикали і не давали нормально працювати. Ні, це було затишне маленьке кафе на Подолі, де фірмовою стравою були смачнющі пончики. Вона якраз наминала їх за обидві щоки, аж зупинилася й здивовано поглянула на свого співрозмовника. 

 — Ти? Вчив українську? — Лариса хмикнула. — Та ти знаєш українську краще за деяких українців!

 — Мені треба була легенда, — було видно, що її комплімент припав Юліану до душі. — Говорив із вчителькою, сказав те ж саме — що Анна нібито донька мого друга,  вона відвідувала цю школу і порадила її мені, коли я приїхав до Києва. Ну, я говорив з акцентом, слова підбирав, — він лукаво усміхнувся. 

 — І що, вдалося щось дізнатися? — Лариса зробила ковток міцної кави.

 — Вона пригадала Анну, півгодини розповідала, яка вона мила, вихована, справжня леді, і як старанно працювала та робила неабиякі успіхи у вивченні української. А потім наставниця Анни дуже пожалкувала, що та залишила школу, не закінчивши курсу навчання. Просто не прийшла одного дня, а потім зателефонувала, вибачилась  і сказала, що більше не може відвідувати заняття.  І ще один цікавий прривід для роздумів дала мені та вчителька…

 — Який саме привід для роздумів? — запитала Лариса. Вона почувала себе якимось доктором Ватсоном, який не завжди розуміє, що має на увазі Шерлок Голмс. Чи подобалася їй ця роль? Звісно, вона була самолюбивою і хотіла б сама бути в ролі детектива, який розгадує загадки та знаходить відповіді на каверзні запитання. Може, колись так і буде? А поки що вона уважно слухала Юліана. 

 — Вона згадала, що незадовго до того, як Анна покинула навчання, до школи приходив якийсь чоловік, який назвався її родичем. Саме тому вона й відновила це в пам’яті, бо я їй його нагадав. З опису того, про що він запитував і як виглядав, я зрозумів, що це був наш із тобою, Ларисочко, колега…

 — Детектив? — вона почухала перенісся.  — Дивно.. Кому треба було стежити за нею? Спадає на думку хіба що чоловік. Але вона й так увесь час поруч із ним…

 — У школу вона ходила сама, — нагадав Юліан. — Може Костас найняв детектива, щоб стежив за нею?

 — І цей детектив щось знайшов, після чого Анна покинула школу… — протягнула Лариса.  — Слухай, а раптом Анна втекла з коханцем? 

***

У лікарню, де лежала Анна після того, як втратила дитину, вирушила вже Лариса. Вона назвалася подругою Анни. Сказала правду — що Анна зникла, на дзвінки не відповідає, от вона вирішила дізнатися, чи не зверталася подруга до психолога, може хоч щось говорила про цей санаторій, у який поїхала…

Директорка клініки вислухала Ларису не дуже охоче. 

 — Це взагалі заборонено — давати будь-яку інформацію про пацієнтів стороннім людям, — промовила вона. — Ви можете запитати її чоловіка…

 — Розумієте, тут така справа, — Лариса розвела руками. — Костас мене недолюблює. Знаєте, є такі чоловіки, які прагнуть, щоб дружина належала тільки їм нероздільно… Він мені нічого не сказав, але я хвилююся, бо якесь таке інтуїтивне відчуття, що подруга може бути хвора, в депресії… Не знаю, що то за санаторій і де він, але я б хотіла її провідати… Розумієте?

Директорка якусь хвилину-другу мовчала, дивлячись на Ларису, ніби зважуючи всі “за” і “проти”. А потім відповіла:

 — Знаєте, мені теж не сподобався її чоловік. Якісь такі очі в нього… Ніби він щось приховує.

 — От, я повністю з вами згодна! — зраділа Лариса. — Можливо, їй потрібна допомога, а я не можу її знайти, це прямо жахливе відчуття безпорадності!

 — Добре, я зараз покличу психологиню, яка з нею працювала, — сказала директорка клініки і вийшла, залишивши Ларису на самоті…

                         Липень

Глибоке і чарівне, оповите ранковим туманом, огорнуте соснами озеро Синевир. Анна і не уявляла, що десь на світі існує така магічна, гіпнотизуюча, ніби нетутешня краса. Небесна лазур поміж смарагдових гірських схилів, що ніби стікали від самісіньких небес, аби спустити на землю шматочок неба.

Анні сказали, що назва озера буквально означає “синій вир” — глибину, що затягує, водоворот без дну. Саме звучання цієї назви було схоже на древнє замовляння, і Анна не мала сил відвести погляд від рівної, тихої поверхні озера, де, ніби зіниця велетенського ока, розмістився крихітний острівець. Здавалося, самі гори дивляться в небеса, ніби питаючи про щось, відоме лише їм.

Від озера віяло прохолодою, хоча день був спекотний, ніби вони десь в тропіках. Але вода здавалася крижаною, дихала свіжістю.

— Купатися не можна, — помітивши погляд Анни, промовила керівниця творчої резиденції. — Заповідник.

Вона говорили англійською, старанно вимовляючи усі звуки. Анна посміхнулася і відповіла українською:

— Я знаю мову. Мало практики.

— Я вам залюбки допоможу, — мило посміхнулася дівчина, і повторила українською. — Це заповідник. Водно-болотні угіддя, не можна порушувати екосистему.

— Тут так красиво, — зітхнула Анна. — Так спокійно.

Її співрозмовниця мило посміхнулася, з легкою гордістю на обличчі — ніби це вона сама звела ці гори. Анні було знайома ця гордість. Вона колись так само посміхалася, показуючи друзям околиці Афін. Гордість за своє…

Колись вона відчувала це. А нині вона — лиш випалена пустеля всередині, і жодне озеро, навіть таке прекрасне, не здатне наситити цю пустелю живильною вологою. Навіть якщо Анна впаде на дно, навіть як всотає в себе усю воду до краплини — пустеля в грудях лишиться такою ж пекучою і гарячою, такою ж безмежною і позбавленою самого життя.

Але зовні… Ззовні Анна була усміхненою і сяючою. Жодного натяку на те, що чаїлося за спокійною посмішкою. Вона лагідно посміхнулася дівчині-керівниці, чиє ім’я навіть не намагалася запам’ятати. Яка різниця, коли вона забуде його тої ж миті, як поруч з’явиться її персональний Сет, що спопелить усе?