8. "Я маю право стати щасливою"

                                                                                                                                                               Квітень

Коли Анну виписували з лікарні, вже була справжня весна. Пригрівало сонце, зеленіла молода травичка, от-от збиралися зацвісти абрикоси. Костас приїхав з величезним букетом квітів, обережно, немов вона була зроблена з крихкого скла, узяв її за руку і повів до машини. 

 — Поїдемо до ресторану, відсвяткуємо твоє одужання, — сказав він, ніжно погладивши її по щоці, коли вони вже сиділи в автівці, а букет знайшов собі місце на задньому сидінні.

 — Нам немає чого святкувати, — вона відвела погляд.  — Нашої дитини більше немає…

 — Я розумію, що тобі важко це пережити, — обличчя Костаса стало сумним. Але вона не вірила йому. Бачила в ньому лише актора, котрий старанно грає свою роль, а насправді йому байдуже і на неї, і на ненароджену дитину. — Але, що б не трапилося, треба жити далі. У нас ще будуть діти…

— Я не хочу більше дітей! — вигукнула вона. — Не хочу, щоб ти і їх убив! 

В очах Костаса промайнув страх, але він тут же взяв себе в руки:

— Люба, ти пережила травмуючу подію, тобі треба відпочити. Мабуть, не варто їхати в ресторан зараз. Поїдемо додому, ляжеш до ліжка, поспиш, а завтра тобі стане легше…

Вона мовчала, втупившись у свої схудлі руки, складені на колінах. 

Костас мовчки вів машину, і вже тоді, коли заїхав у гараж, повернувся до неї і сказав:

— Мені дуже сумно, коли ти таке говориш. Я сподіваюся, ти не ділилася такою маячнею з персоналом лікарні? Ти впала сама, хіба ти не пам’ятаєш? Втратила свідомість на сходах…

Її руки стиснулися в кулаки. Анна похитала головою: 

— Я не впала сама, ти мене скинув! 

Обличчя Костаса закам’яніло. Він схопив її за руку і витягнув з машини. Потім, взявши за комір, так, що їй перехопило дихання, притулив спиною до стіни гаража. 

— Якщо я ще колись таке почую — ти опинишся у психлікарні! Знай, у мене є там знайомі! Напишуть, що в тебе шизофренія! Хочеш назавжди поселитися серед психів? 

Вона судомно похитала головою, сказати нічого не могла, бо його руки вже стиснули її горло. Перед очима попливли різнокольорові точки. Ноги стали підкошуватися, і тільки тоді, як її очі закотилися, він відпустив її. 

Анна впала перед ним на коліна, хапаючи ротом повітря. 

— Не будеш більше такого говорити, люба? — він знову обережно взяв її під руку і допоміг піднятися. — Це лише депресія, тобі випишуть ліки, і все минеться. Ти знову будеш моєю щасливою і турботливою маленькою дружиною! 

Вона мовчала. Розуміла, що як у американських детективах, все, що вона скаже, буде обернено проти неї. 

Вона ненавиділа його і боялася. Ці відчуття були рівноцінними, невідомо, чого було більше — страху чи ненависті. І доводилося вмикати всю свою акторську майстерність, щоб не сахатися його, а принаймні виглядати спокійною. 

Бути щасливою, як бажав Костас, вона не могла. 

Він повів її до лікаря, і той виписав антидепресанти, але Анна їх не пила. Викидала по одній таблетці в унітаз і спускала воду. Викинула б усі, але підозрювала, що Костас їх рахує. 

Знову почала усміхатися, дивилася увечері з ним романтичні фільми, але коли він обіймав її, всередині в неї зяяла порожнеча. Немов велика чорна діра, яка вбивала будь-які емоції. Крім бажання, щоб він зник з її життя. 

Якось вона наважилась і подзвонила на “гарячу лінію” психологічної допомоги. Попросила поради стосовно розлучення. Їй усе розповіли, а  коли Костас повернувся з роботи і сів вечеряти, тихо сказала:

— Я хочу розлучитися, так буде краще для нас обох…

Костас дивився на неї нерозуміючим поглядом:

— Це жарт? — перепитав він. 

— Я хочу повернутися назад до Греції. Ми можемо залишитися друзями, — швидко додала вона, відчуваючи, що вся тремтить під його пронизливим поглядом. — Це не значить, що я щось комусь розкажу чи…

— Ти знову за своє? — вигукнув він щосили. — Ти ненормальна! Що ти маєш комусь розказувати? Я радий, що та дитина не народилася, бо вона була б такою ж психічно хворою, як ти! 

Анні чомусь уже не було страшно. Вона, як солдат перед боєм, відчувала лише зосередженість. Страх, шок — усе це прийде потім. 

— Я хочу розлучитися, бо це не життя, — сказала вона тихо. — Я маю право  почати все спочатку і спробувати стати щасливою…

Жовтень

Юліан не знав, чому так прагнув зустрічі з Ларисою. Він відчував дещо спільне з цією молодою, надто молодою для нього, жінкою. Хоча… Що значить “надто молодою для нього”? Він же не сприймав її саме як жінку. Вона зовсім юна, і якби замолоду йому більше пощастило, або, навпаки, не пощастило, то він міг би мати дитину приблизно такого ж віку, як ця яскрава юна панночка. Міг би…

Але Лариса йому донькою не була. І він міг скільки завгодно повторювати собі, що він в Києві у справах, що він у цій країні — лише гість, що в Лариси своє життя, в якому зовсім немає місця йому, Юліану, але знову і знову виривав годину-другу в своєму щільному графіку пошуків зниклої Анни, аби зустрітися з дівчиною.

Вона теж радо йшла на контакт із ним, старшим за неї, малозрозумілим їй чоловіком, на чиїх скронях виблискувала перша сивина, а навколо очей промінчиками чаїлися зморшки. Вона усміхалася йому якось особливо тепло, зазирала в очі з увагою загіпнотизованої. І її голос ставав нижчим, глибшим і ледь тремтячим, коли вона зверталася до нього. А власне ім’я, вимовлене нею, звучало для Юліана солодкою музикою, солодшою за “Місячну сонату” Бетховена.

Юліанові не потрібно було бути детективом, аби розуміти, що стоїть за цими її посмішками і поглядами, так само, як і за його сприйняттям цих посмішок і поглядів. Але він вперто ігнорував це розуміння, переконуючи себе, що просто вдосконалює свою українську, і, заодно, тримає руку на пульсі подій, пов’язаних із Костасом. Лариса, на прохання Юліана, приглядала за Катракісом, що чи не кожен день заходив до кафе за кавою.