7. Несподівана зустріч

                                                                                                                                                                Жовтень

 — Вітаю вас, панно Ларисо, —  усміхнувся Юліан.  — Дуже радий нашій новій зустрічі!

 — Можна просто “Ларисо”, — сказала вона. — У нас вже ніхто не звертається до дівчат “панно”.

 — А як же тоді звертаються? — він  трохи здивовано глянув на неї. 

  — В офіційній обстановці кажуть “пані” на всіх — і заміжніх, і незаміжніх. В неофіційній — просто на ім’я.

 — Чудово, я візьму це до уваги, — відповів Юліан. 

Хлопець-офіціант приніс йому чай і шматок пирога з вишнями. 

Людей у кав’ярні, крім нього, не було,  тож Лариса могла перепочити

Вона присіла на сусідній стілець і запитала:

 — Як вам Київ? Вже призвичаїлись до нашого життя?

 — Так, дякую, — Юліан відсьорбнув чай — міцний, запашний, такий, як він любив.  — Місто дуже гарне. Може, як вийду на пенсію, переїду сюди. 

 — З Греції? — у неї була гарна пам’ять. — Наші люди, навпаки, мріють на пенсії переїхати в теплі краї, до моря…

 — Ага, я не такий, як усі, — кивнув він. — Еккентрікос.

 — Ексцентричний? — здогадалася вона. — У наших мовах багато спільного!

 — Можна й так, — Юліан усміхнувся. — Ексцентричний або дивний. У нас справді багато спільного, навіть імена. Українську я вивчив легко, правда нею говорили мій батько, і дід. 

 — Це добре, що у вашій родині зберігаються традиції, — кивнула вона. — Бо в нас, на жаль, тривалий час українська була не в пошані. Наприклад, моя бабуся, переїхала до Києва з села. Сімнадцять років говорила лише українською, а потім перейшла на російську. І все, зараз їй сімдесят, а вона українську забула начисто. 

 — Таке буває, — сказав він. — Те, що людина не використовує, вивітрюється з пам’яті. 

Вона уважно дивилась на нього своїми зеленими очима.

 — А ви казали, що приїхали відпочивати “на горах”. У Києві наче є гори, але на лижах з них не покатаєшся…

 — Та от ще мав побачитися з донькою свого друга, — сказав він. — Вона — дружина нашого посла. 

 — І що — побачились?  — запитала Лариса. 

 — На жаль, ні, чоловік сказав, що вона поїхала у якийсь санаторій.

 — Шкода, — кивнула вона. 

Юліану раптом сяйнуло, що кав’ярня знаходиться зовсім поруч із посольством. 

 — Може, ви її бачили? — він знайшов у телефоні фото з якогось офіційного прийому, яке нагуглив у Інтернеті.  На світлині були Костас і Анна — він щось говорив їй, а вона ледь усміхалася, дивлячись прямо в об’єктив. 

Лариса взяла телефон і уважно вдивилася в зображення на екрані. 

 — Так, бачила, — кивнула вона. — Це її чоловік, правда?

 — Так,  він працює в посольстві. 

 — Вони частенько тут бували. Правда, останній раз, коли я її бачила… Це було десь у кінці серпня. Так, одразу після Дня незалежності. Тоді вона була не з ним…

 — А з ким? З іншим чоловіком? —  Юліан  своїм чуттям колишнього поліцейського відчув, що це якась ниточка, за яку варто потягнути. 

 — Ні, — вона похитала головою і здмухнула з чола легеньке пасмо волосся, що вибилося з зачіски.  —  З жінкою, подругою, мабуть. Я тому й запам’ятала, коли це було, бо до того вона приходила лише зі своїм чоловіком. А після того, як побувала тут з жінкою, я її більше не бачила. От її чоловік заходив. Він завжди замовляє міцну каву. 

 — Сам заходив?

 — Ага, — Лариса кивнула. — Та не дуже часто. О, я ще дещо згадала! На початку весни ваша знайома, певно, була хвора, вона дуже погано виглядала. Дуже бліда, під очима темні кола, схудла… Але потім їй стало краще. Влітку вже виглядала як і раніше. Усміхалася і все таке…

“Певно, саме тоді вона втратила дитину, — занотував для себе в думках Юліан. — Але щось не сходиться. Якщо тоді в неї була депресія, а потім їй стало краще, то чоловік би відправив її в санаторій саме тоді — навесні. А зараз уже осінь…”

Вкупі з підозрілою телефонною співрозмовницею це наводило на тривожні думки про те, що з Анною могло трапитися щось погане…

                                                                                                                                                                  Квітень

Вона отямилася в лікарняній палаті. Тіло нило і пульсувало болем, лише злегка приглушеним знеболювальним. Та вона відчувала цю пульсацію, з якою в її вени вливались ліки.

Так само, як відчувала порожнечу внизу живота. В тому місці, де вона відчувала присутність іншої живої істоти - її дитинки, її серденька, що покинуло своє місце в грудях і перемістилося в крихітний зародок, що ніколи не стане людиною.

Анна знала, що втратила дитя. Знала задовго до того, як їй сказали це турботливі медсестри з ніжними голосами і теплими поглядами. Знала раніше, ніж до кінця отямилася і зуміла сфокусувати погляд на тонкій трубці крапельниці, що поєднувала прозорий пластиковий мішок на стійці із її рукою, вкритою десятком загрозливо-багряних синців. Здається, вона знала це навіть до того, як свідомість згасла, коли вона впала зі сходів, до яких її відтягнув Костас.

Вона знала, що ніколи не обійме свою дитину. Знала, що ніколи не візьме її на руки і не прикладе до грудей. Ніколи не співатиме колискову і не вчитиме ходити, тримаючи її крихітні пальчики в своїх руках. Ніколи не почує її сміх, її плач, її голос. Ніколи не усміхнеться своїй крихітці, і не почує, як та назве її мамою. Анна знала, що ніколи нічого з цього не буде.

Бо їхнє маля вбив її чоловік. Може, він і не хотів цього, не планував…

Але спересердя штовхнув її, вона оступилася і впала зі сходів.

Тому він — вбивця…

І вона вийшла за нього заміж. Вона кохала його. Вона була готова на все заради нього. Вона пробачала йому все. А він вбив їхню ненароджену дитину. І її теж вбив би. Але вона чомусь вижила…

Анна не знала, чому і навіщо вона вижила. Краще, якби і її життя обірвалося там, біля сходів… І вона не переживала ці муки в оточенні турботливих і ніжних медсестер, які тихо говорили до неї.