6. Перше і єдине

                                                                                                                                                              Березень

Анна прийшла на перше УЗД разом із Костасом. Вони сиділи у холі клініки, дивлячись на зворушливих майбутніх матусь на різних термінах вагітності. В однієї Анни живіт був ще зовсім плаский, і вона трохи комплексувала через це. Але вона помічала, які погляди крадькома кидають на Костаса пацієнтки та жінки-персонал клініки. Він завжди, де б не був, опинявся у центрі жіночої уваги. Вродливий, елегантний, ввічливий, як справжній джентльмен. Вона подумала, що їй, мабуть, заздрять, адже кожна з цих жінок хотіла б мати поруч такого чоловіка як Костас…

 — Будь ласка, заходьте, ваша черга, — солодко усміхнулася молоденька медсестра, на грудях якої красувався бейджик: “Мілана”. Втім, усміхнулася вона Костасу, а на Анну лише побіжно глянула, ніби прикидаючи, ким вона доводиться цьому красунчику.

Анна встала з крісла. Костас тут же подав їй руку і підкреслено обережно, наче в неї був уже дев’ятий місяць вагітності,  повів до кабінету УЗД-діагностики. Насправді він був такий уважний лише на людях. Удома, коли вона страждала від токсикозу і її вивертало від одного запаху гарячих страв, він бурчав, що доводиться замовляти доставку з ресторану, бо ж там не таке смачне і корисне, як домашнє. 

І від прибирання, прання та іншої домашньої роботи  теж ніхто її не звільняв. Вона була почала розмову, що, може, найняти на період вагітності і перших місяців життя дитини помічницю по господарству, але Костас був категорично проти. 

 — Це мій дім, я хочу почуватися тут вільно, ходити в чому хочу і робити все, що хочу! — заявив він. — Не бажаю, щоб тут товклася якась чужа людина! І взагалі, не розумію, що не так, у нас і пралка-автомат, і посудомийка, і мультиварка. Тобі не треба нічого робити, лише на кнопки натискай!

Вона тоді мовчки кивнула. І так само зараз мовчки увійшла до кабінету. Розуміла, що коли мовчати і слухатися, це зменшує ризик якихось конфліктів з чоловіком. Правда, траплялися й такі моменти, коли в нього були неприємності на роботі чи просто поганий настрій, і він міг накричати на неї просто, тому що вона якось “не так” на нього поглянула. Раніше Анна думала, чуючи такі історії по телевізору, що жінки перебільшують, що не можуть чоловіки бути настільки нетерпимими. Можливо, ті жінки самі щось не так роблять…

У її сім’ї гору вела мати, а батько мав спокійний і миролюбний характер, і завжди в усьому з нею погоджувався. На роботі він міг бути крутим босом, але вдома доньки  постійно чули, як він говорить: “Так, люба, хай буде, як ти хочеш”. Іноді Анна-підліток думала, що хоче. аби її майбутній чоловік був не таким “підкаблучником”, як батько. Їй хотілося, щоб її коханий був схожим на героїв любовних романів, якими вона зачитувалась. Спочатку він міг бути різким і навіть неприємним, але потім її кохання здійснило б диво — і вона б отримала люблячого і ніжного чоловіка. 

Але у реальному житті з нею відбулася протилежна метаморфоза. Добрий і турботливий на людях, удома Костас ставав байдужим і займався своїми справами, лише віддаючи їй накази, що потрібно зробити…

***

 — Дитина розвивається нормально,  — сказала немолода лікарка, витираючи паперовою серветкою живіт Анни від спеціального гелю.  — Наступного разу, в середині вагітності, можна буде визначити стать. 

 — Це чудово, — Костас розплився в усмішці. — Ти кого хочеш, кохана, — сина чи доньку?

 — Я буду однаково щаслива, незалежно від того,  буде це дівчинка чи хлопчик, — сказала Анна, усміхнувшись.

 — От якби була двійня! — Костас обійняв її, допомагаючи підвестися з кушетки. — І хлопчик, і дівчинка одразу! У мене в роду були близнюки!

 — Цього разу малюк один, — сказала лікарка. — Але хтозна, наступного разу може бути й двійня. Спадковість у цьому плані грає роль. Зробити вам фото на згадку?

 — Так, — сказав Костас. — Звичайно, хай у нас буде перший знімок нашої дитини!

…та світлина залишилася першою і єдиною, і потім, коли Анна знайшла її в шухляді, перебираючи документи, вона гірко заплакала…

Квітень

Він повернувся додому без настрою.

Так бувало досить рідко, щоби робота настільки сильно його дратувала. Хай там як, та Костас роботу любив. Він надто багато вклав, аби ненавидіти те, до чого прийшов. Роздратування, втома, стрес, нерви — та не ненависть. Він, чорт забирай, любив свою роботу!

Але того дня все йшло шкереберть. Ніби водночас зійшлися ретроградний Меркурій і затемнення Місяця. Ніби, як казали в Україні, йому було “пороблено” — що б це не означало.

Спочатку він спізнився. Вперше в житті. Він саме зустрічався з приватним детективом, який стежив за Анною і тим її оточенням, яке лишилося в минулому. Просто так, про всяк випадок, він все ще відстежував того Санджая. Звісно, Костас поїхав на зустріч на власній, а не консульській, машині. І потрапив в ранкову пробку на мості через Дніпро.

Коли він ввалився в консульство, виявилося, що його чекають. Місцева поліція впіймала злочинця, що був громадянином Греції, і Костас мав би втрутитися. Питання екстрадиції — зловмисник був замішаний в якихось аж надто темних справах. Шпіонаж…

Весь день Костасу виносили мозок так, як не виносили усі роки його кар’єри. До обідньої перерви в нього вже потихеньку смикалося око, а коли він усвідомив, що лишиться голодним до вечора — ледь не завив вголос.

До кінця робочого дня Костас зумів залагодити практично все, що було в його юрисдикції. Зловмисника передали поліції і Службі Безпеки. Грецька сторона сприяла розслідуванню. Ніхто не бажав політичного скандалу.

Але Костас був ніби вичавлений лимон — без сил, без настрою і зі стійким почуттям ненависті до всього світу, включно зі своєю роботою.

ВІн впав на заднє сидіння консульського авто і втомлено заплющив очі. Все, про що він міг мріяти, все, чого він бажав — чекало його вдома. Гаряча вечеря, затишок і тиша. І його прекрасна дружина, що чекає на їхнє дитя…