5. Підозрілий дзвінок

                                                                                                                                                         Жовтень

 — Алло, це посольство Греції в Україні? — Юліан говорив грецькою, думаючи, що як громадянину Греції, йому виявлять більшу увагу. 

І він не помилився. Приємний жіночий голос відповів, що він потрапив за адресою. 

  — Мені потрібно поговорити з  паном Костасом Катракісом…

 — А хто його запитує? — голос секретарки звучав привітно, але абсолютно байдуже, видно було, що їй усе це нецікаво, і вона з нетерпінням чекає закінчення робочого дня. 

 — Мене звуть Юліан Хмельницький, я приїхав з Афін, маю дещо передати дружині пана Костакіса…

 — Але, пане Хмельницький, це особисте питання? Може, вам зателефонувати на мобільний пана Катракіса? Чи його дружини…

 Він узяв у родичів Анни обидва номери, але цілком очікувано жоден не відповідав. Тому Юліан широко усміхнувся, граючи роль такого собі простачка:

 — Ой, то досить особиста інформація, мабуть, краще не телефоном її передавати… Я тут проїздом, у Києві. Розмова не займе багато часу. 

 — Добре, я зараз уточню, — сказала секретарка. — Зачекайте будь ласка…

За хвилину вона повернулась і сказала, що пан Катракіс може прийняти його за півгодини. 

 — Але у нього вільні лише п’ятнадцять хвилин. Вас влаштує коротка розмова?

 — Цілком, — Юліан і цьому був радий. Він сумнівався, чи Костас взагалі захоче з ним розмовляти. 

 — Тоді приїздіть до посольства об одинадцятій, ви знаєте адресу? — і не чекаючи відповіді продиктувала її. 

***

На щастя, ніде не було заторів, і за п’ять хвилин до призначеного часу Юліан відчиняв двері посольства. А ще за дві хвилини був у приймальні Костаса і розмовляв з тією самою секретаркою. Вона була мініатюрна, схожа на принцесу з мультфільмів Діснея — з великими синіми очима і хвилястим золотавим волоссям. 

 — Пане Хмельницький, — заусміхалася “принцеса” так привітно, неначе зустріла родича, з яким давно не бачилась. —  Пан Катракіс чекає на вас!

 — Дуже дякую, — Юліан відчинив двері і увійшов. Побачив кабінет, обставлений сучасними меблями, все мінімалістично, але зі смаком. За столом сидів привабливий чоловік років тридцяти. Він усміхнувся Юліанові голівудською усмішкою.

 — Добрий день, це ви від батьків Анни? — запитав і тут же запропонував чай або каву. 

 — Дякую, я тільки що випив кави в готелі, — Юліан вирішив грати роль дивакуватого дядечка, який поспішає швидше виконати доручення друзів та зайнятися своїми справами. — Так, я працюю разом з Василем. От вони з Аретою дізналися, що я їду в Україну… Я письменник, виршив попрацювати в резиденції в Карпатах… Попросили поговорити з Анною і дещо їй передати. Вона зараз у якомусь санаторії, здається? Як її знайти?

Вираз обличчя Костаса не змінився, він продовжував так само широко усміхатися. 

 — Так, вона вирішила відпочити, змінити обстановку, — сказав він. — Знаєте, останні місяці були дуже важкими для нас, Анна втратила дитину, — на цих словах він перестав усміхатися і зітхнув. 

 — Я вам дуже співчуваю, — сказав Юліан. Таких подробиць він не знав, батьки Анни йому про це не говорили. Але, можливо, вони вважали це надто особистим, щоб повідомляти незнайомому чоловіку? Чи вони й самі про це не знали? Подумки занотував собі, що треба спитати у Арети, чи говорила їм донька про цю трагедію. 

 — Ана дуже болісно це перенесла, — сказав Костас так же сумно. — Вона взагалі дуже чутлива натура… Впала в депресію, схудла, погано спала… Я дуже хвилювався за неї. От ми й вирішили, що їй корисно буде поїхати відпочити. У затишну місцину з мальовничою природою і без людей навколо…

 — А можна її там провідати? — поцікавився Юліан. 

 — Туди не пускають відвідувачів. І в цьому санаторії діє інформаційний детокс — у пацієнтів забирають телефони та ноутбуки, вони можуть лише читати книги та дивитися позитивні фільми. Завдяки такій терапії Анна почувається значно краще…

 — Але ви якось спілкуєтесь із нею? — запитав Юліан. Він відчував, що тут щось не так. Але поки що не розумів, що саме. І сам Костас, і його секретарка і офіс були надто ідеальними. Але що ховалося за цим вилизаним фасадом, який ніби зійшов з екрану другосортного телесеріалу?

 — Так, туди можна подзвонити по внутрішньому телефону, — спокійно відповів Костас. — Медсестра кличе Анну, і я з нею розмовляю. Якраз саме збирався зателефонувати. Якщо хочете, можете сказати їй пару слів…                                                                                                                                                            

***

… Юліан уважно спостерігав за Костасом, що незворушно набирав номер. Була в цій незворушності якась награність, ніби молодий дипломат грав роль. Щось таке, від чого в Хмельницького аж мороз по шкірі пройшов. В той момент Юілан цілком міг повірити, що підозри родини Анни цілком виправдані.

Але ж зараз він почує голос Анни і мусить щось говорити…

— Алло? — почувши відповідь у слухавці, Костас знову розплився у посмішці. — Катракіс. Анастасія? — він перейшов на українську. — Вітаю, як Анна сьогодні?

Йому щось швидко відповіли, і він спохмурнів.

— Я постараюся приїхати завтра. Вона може говорити? Так, почекаю, звісно… Одну хвилинку, — вже звертаючись до Юліана, промовив Костас, не перейшовши на грецьку.

Юліан відчував якусь фальш, тому поспішив вдати, наче не розуміє української. Лише з ввічливою посмішкою дивився в очі Костасу. А той, раптом, з полегшенням розслабив плечі і повторив грецькою:

— Медсестра попросила почекати, Анна сьогодні недобре почувається — схоже, це застуда. Вона покличе мою кохану до телефону.

Юліан готовий був віддати праву руку, бо був впевнений — нічого подібного медсестра, яку Костас назвав Анастасією, не говорила.

— О, так шкода! Але застуда швидко минає…