4. Його таємниця

                                                                                                                                                                   Лютий

 — Костасе, не бий, — вона затулилася руками. — Почекай, мені треба тобі щось сказати!

 — Ти що, йдеш від мене? До того хлопця з мовної школи? — він дуже зблід, лише на вилицях проступали червоні плями. — Це ти мені хотіла сказати?

 — Ні, Костасе! — майже вигукнула Анна. — Я тебе кохаю! З цим хлопцем я взагалі тільки сьогодні познайомилася! Ми бачились із ним перший і останній раз! Це брат дівчини, з якою я вчуся в одній групі в мовній школі!

 — Якщо ти його бачиш вперше, чому… він… тебе… обіймає? — після кожного слова її чоловік робив паузу, і вона бачила, як стискаються його кулаки.  — Не бреши мені!

 — Він індієць, — сказала Анна. — В них такий менталітет… Ти фільми індійські бачив?

 — На біса мені ті фільми? Не заговорюй зуби, зізнавайся, що ти там хотіла сказати? — він насуплено дивився на неї. 

 — Я вагітна. У нас буде дитина… Правда, я ще не ходила до лікаря, лише тест зробила сьогодні вранці. Він позитивний…

Костас кілька разів кліпнув очима, осмислюючи почуте. 

 — Вагітна? Від кого?

 — Це твоя дитина, — вона обняла його, але він відсторонився. Його гнів змінився ніби якимось заціпенінням. — Я хотіла  сходити до лікаря, пересвідчитися у всьому, а тоді влаштувати маленьке свято і сказати тобі… Вибач, що так вийшло!

 — Я маю бути впевнений, що це моя дитина, — проговорив він, ніби сам до себе. — Є такі аналізи, які підтверджують батьківство ще до народження дитини? 

 — Певно, є, — вона розгубилась.  — Ти мені не віриш? Думаєш, я зраджувала тебе? 

— Я не хочу виховувати чужу дитину! — кинув він. — Якщо батько не я, ти зробиш аборт! 

Анна відчула, що очі її наповнюються сльозами. Вона так мріяла про цю мить, коли повідомить чоловікові, що в них буде дитина. Чому все пішло не туди? В чому вона винна? 

Зараз вона прямо-таки ненавиділа того клятого Санджая з його обіймашками. Чому вона не відсторонилася? Просто було незручно, Анна подумала, що хлопець може образитися. Вона завжди намагалася бути зручною і комфортною для всіх, незважаючи на свої власні потреби. 

Тим часом Костас взяв телефон і почав там щось шукати. 

— Ось, неінвазивний допологовий аналіз ДНК на батьківство… Треба просто здати кров тобі й мені, і аналіз покаже з точністю до 99,9 відсотків, чи я батько дитини. Шістдесят тисяч гривень… Дідько, ти дорого мені обходишся! 

Анна мовчала, опустивши голову, сльози тихо збігали по щоках. 

— Який у тебе термін? — суворо запитав Костас. — Дев’ять тижнів є? 

— Не знаю, — вона схлипнула. — Я ще не була в лікаря… Але, мабуть, дев'яти тижнів ще немає…

— Той аналіз можна здати лише після дев’яти тижнів, — з досадою промовив Костас. — Може, краще не чекати так довго і зробити аборт одразу? 

— Ні, — вона захитала головою. — Не треба аборту! Це твоя дитина, повір мені! 

— Як я можу тобі вірити? — він похитав головою. — Ти мене дуже розчарувала… Коли я одружувався з тобою, то думав, що ти порядна дівчина, а ти…

— Я не піду більше до школи, — вона склала руки, як для молитви. — Буду сидіти вдома, в тебе не буде приводу ні в чому підозрювати мене! 

Костас зітхнув, зберігаючи сумний вигляд, але його очі торжествуюче сяяли. Він досягнув свого, бо та школа, і особливо радісний вигляд дружини, коли вона туди збиралася, діяли йому на нерви. Детектив, якого він найняв стежити за Анною, нічого підозрілого не знайшов, крім того єдиного фото. Не було в неї коханців, інакше Костасу відразу б доклали. 

Якби вона дійсно була винна, він би не обмежився суворими словами. Якби вона йому зрадила, він би вбив її! 

Вона була йому вірною, і дитина була його. Та все одно її треба було провчити. Щоб ніколи не наважилася щось приховувати від нього. Щоб він був єдиним чоловіком, який може торкатися її…

Тому, коли, за словами лікаря, настав десятий тиждень вагітності, вони обоє здали кров, і дорогий аналіз ДНК підтвердив його батьківство на 99,9 відсотків…
 

                                                                                                                                              Декілька років тому

Костас ніколи не хотів повторити шлях своїх батьків. Він був зовсім маленьким, коли зрозумів: матері він не потрібен. Вона зовсім не звертала уваги на сина і чоловіка, захоплена своїм веселим безтурботним життям.

Мама була красивою… Костас вдався в неї і обличчям, і статурою. І це доводило його до сказу, адже саме мамина краса і стала причиною, чому його батько не вбив цю вітряну хвойду ще після першої зради.

Батько був не надто привабливим. Це Костас знав і сам. Знав, а років з двадцяти почав підозрювати, що то й не батько йому. Та взнавати правду не наважувася.

Бо цей непоказний чоловік був єдиним, хто любив Костаса безумовною сліпою любов’ю, і готовий був без вагань покласти життя заради нього. Єдиним, хто дбав про нього, турбувався і чекав вдома. Що знайшла в цьому невисокому, вайлуватому, негарному чоловікові його яскрава, мов тропічна пташка, матір — Костас не уявляв. Але був вдячний їй за батька.

Це було єдине, за що він був їй вдячний. Та цього було досить, аби він проявив милосердя. Вперше і востаннє відносно жінки, яка дала йому життя.

Вона постаріла. Але не змирилася з цим, продовжуючи вдавати юну красуню. Їй би спинитися, озирнутися навколо. Помітити нарешті того, хто був поруч незважаючи на усі її виходки, зради і образи. Та вона не спинилася…

Батько тоді вже помер. Серце… Йому було лише сорок три — зовсім молодий. Костас знав — це її вина. Вона довела батька до серцевого нападу. Її зради…

Матір прийшла на похорон в яскравій короткій сукні і чорному пальті. Була холодно і вітряно. Її фарбоване волосся розтріпалося від нещадних поривів. Костас волів би її не бачити.