3. Мовна школа

                                                                                                                                                                   Лютий

Анна приїхала до Києва взимку. Перед поїздкою вона довго допитувалась у чату GPT, що взяти з собою. Штучний інтелект написав, що у січні в Україні від -5 до -15 морозу, тож треба одягнути теплий пуховик, шапку і рукавиці.

А коли вона переступила поріг аеропорту, світило сонце, цвірінькали пташки і було плюс п’ятнадцять. Майже так як у рідних Афінах. Чи то штучний інтелект щось наплутав, чи він керувався якимись застарілими даними, і з того часу змінився клімат, але пуховик так Анні й не знадобився, вона ходила у своєму улюбленому пальті або легкій парці. 

Правда, сніг вона все ж побачила. На початку лютого зима згадала про своє існування, і одного ранку  Анна підійшла до вікна, і побачила, що все навколо біле. Досі вона бачила справжню зиму лише на гірськолижних курортах. 

Вона збиралася на заняття в школу, де вчила українську. Костас був не в захваті від цієї ідеї. 

 — Навіщо це тобі? — підозріло запитав він. — Для спілкування достатньо англійської.  Тут усі її знають. 

 — Мені цікаво, — відповіла вона. — До того ж, це рідна мова мого батька. Я знаю кілька фраз, але хотілось би опанувати її досконало. 

 — Можна було б вчитися й онлайн, — пробурмотів він. 

 — Онлайн не той ефект, — вона примирливо усміхнулась.

 — Викладає хоч жінка? — перепитав Костас. 

 — Так, Ольга Марченко, — Анна наперед усе продумала. Вона занадто добре знала свого чоловіка. — І в групі усі жінки. 

 — Ну добре, — він якось одразу заспокоївся і поцілував її в скроню. — Тобі нудно зі мною?

 — Зовсім ні, — Анна похитала головою. — Мені ніколи не нудно.

Насправді її відчуття поряд із ним точно не можна було назвати нудьгою. Якби провести асоціацію, це були б відчуття сапера, який рухається по мінному полю. Крок, ще один крок, насторожено, ні на мить не розслабляючись. бо це могло мати дорогу ціну. Вона і вдень і вночі грала свою роль ідеальної дружини, знаючи, що це може не врятувати, яко у Костаса буде поганий настрій. Він усе одно знайде до чого придертися і накричати на неї. Але принаймні у дні, коли його настрій був хороший, ця обачність і виваженість забезпечували їй цілком терпиме життя. 

Іноді навіть вона почувалася щасливою. Як у ті дні, коли ходила до мовної школи. Тут вона познайомилася з цікавими людьми, які так само, як і вона, відкривали для себе Україну. Переважно це були дівчата-студентки і кілька старших жінок, що приїхали сюди по роботі. Вона спершу почувалася трохи незручно, через свою замкненість і небалакучість, тоді як усі інші учениці швидко знайшли спільну мову. Та під час занять  і собі стала почуватися більш невимушено. 

З однією дівчиною — студенткою з Індії Амітою — вона навіть ходила пити каву у заклад, який вони називали смішним українським словом “забігайлівка”. Поки вимовиш, десять раз помилишся і викличеш дикий регіт інших. 

Того дня, коли випав сніг, Аміта прийшла на заняття  з братом — дуже привабливим темноволосим смаглявим хлопцем, який теж приїхав сюди вчитися, та так і залишився в Україні. Санджай працював лікарем у якомусь шпиталі. 

Ольга часто організовувала для них походи “в люди”, того дня вони зібралися в зоопарк, щоб повторити назви тварин. Це був такий веселий похід, і Анна розслабилася, вилізла зі своєї “мушлі”. Вони роздивлялися тварин, повторювали їхні назви, обідали в маленькому ресторанчику, а коли вже зібралися розходитись, вирішили сфотографуватися на згадку. 

Вони стояли біля входу в зоопарк. і так вийшло. що Санджай опинився поруч з Анною і легенько обійняв її за плечі. Вона була настільки розслаблена, що не помітила в цьому жодної проблеми. Вони з цим хлопцем навряд чи ще колись побачаться, бо не лише з різних країн, а й світи їхні могли перетнутися тільки так, випадково, і то лиш на кілька годин…

Фото зробили, і Анна поїхала додому. Готувала вечерю, чекаючи чоловіка. Той повернувся якийсь похмурий і неговіркий, але вона все ще не запідозрила нічого поганого. Подумала, що проблеми на роботі чи щось таке. 

 — Я приготувала твої улюблені клефтіко, — сказала, усміхнувшись. 

Та усмішка, здавалося, вплинула на Костаса, як червона ганчірка на бика. 

 — Я все  знаю! — вигукнув він і простягнув їй роздруковане фото. — Ти ходиш до тієї школи, щоб зустрічатися з коханцем! 

Анна вся зіщулилась. Усмішка повільно сходила з її обличчя…

Жовтень

Юліан спустився із трапу літака і поправив сонцезахисні окуляри. Яскраве сонце сліпило очі, навколо було забагато, як для початку жовтня, зелені. І квіти навколо. Ніби він не в аеропорті, а десь в корьйо. В селі, виправив себе Юліан і посміхнувся своїм думкам. Правильно говорити — в селі.

Навколо гомоніли люди, і він намагався прислухатися до слів українською, які звучали з усіх боків. Це було складно: він знав українську бездоганно, але для того, аби розуміти прості вуличні розмови, потрібно було напружено прислухатися до слів, аналізувати їх і швидко перекладати подумки на грецьку. 

“Завдання ускладнюється” — подумав Юліан, розгублено озираючись навколо. Він звик покладатися на слух у процесі розслідування. Люди часом навіть не підозрювали, як багато інформації вони передають, просто спілкуючись на вулиці. Юліан слухав ці розмови, і тим самим складав цілісну картину подій. З часом звичка вслухатися в вуличні розмови переросла в необхідність, і зараз Юліан відчував себе незатишно, розуміючи лише відсотків двадцять з того, що промовляється вголос.

Ніби його раптом перемістили з рідної планети кудись в безкінечні простори космосу, де жоден звук не проникав крізь його скафандр. Ніби він був у вакуумі, а не посеред жвавого велелюдного аеропорту, переповненого звуками, запахами і атмосферою нестримного руху одразу в усіх напрямках. Юліан озирався навколо, намагаючись налаштуватися на цю атмосферу, проникнутися нею і стати її частиною. але щось наче заважало.