2. Під маскою кохання

                                                                                                                                               Кілька років тому

Колись Анна кохала Костаса. Кохала щиро, як це можливо в ніжному віці, коли тіло вже прагне, а серце ще вірить. Вірить в казкове кохання, в те, що люди призначені одне одному, в половинки єдиного цілого, розділені по різним тілах людей, що зустрічаються, аби більше ніколи не розлучатися.

Костас був втіленням прекрасного принца з дитячих казок. Прекрасний, ніби наречений Попелюшки, сміливий, як Джон Сміт, витончений, наче принц Ерік з Русалоньки. вони і познайомилися казково: Анна врятувала його з води, витягнула з піни морської, мов Аріель. І подібно Аріель, втратила голову від одного лиш погляду його бездонних блакитних очей.

Вони познайомилися на пляжі Каллітеї, навесні. Анна з друзями відпочивали під час весняних канікул, прогулюючись пірсом яхт-клубу, а Костас… Ох, цей Костас! Він хотів справити враження на юних студенток, серед яких була і Анна. В якусь мить він не втримав рівновагу і впав у воду. Падіння було фатальним: він вдарився об щось під водою і стрімко пішов на дно.

Анна не вагалась — стрибнула за ним, віддавши сумку подрузі і скинувши черевики. Якби вона знала, що той красивий юнак, якого вона тягнула з води непритомним, виявиться деспотом і садистом — притримала би під водою зайві кілька хвилин.

Та вона й не здогадувалася, а Костас вміло маскував своє нутро під масками турботливості і ніжності, уваги і пристрасті, кохання і ревнощів.

Як він залицявся! Квіти, дарунки… Приємні сюрпризи просто так, без приводу. Турботливі зауваження, коли йому здавалося, що Анна не береже себе. Костас став центром її всесвіту, і весь світ обертався навколо неї лише його волею.

Подружки заздрили, батьки захоплювалися, а Анна… Анна не опиралася, в саме серце вражена стрілою підступного Купідона. Вона ніби не помічала, що вона зникає, повністю поглинається Костасом. Стає частиною його самого.

І їй це подобалося. Подобалося бути коханою цим неймовірним чоловіком, що готовий був схилити до її ніг небеса. Подобалося, що він огорнув її турботою, жив нею, дихав нею.

Звісно, він ревнував. Анна була красунею. Її гіпнотична врода підкорювала вмить і навічно, а Костас… Костас просто надто сильно кохав, і навіть думка про те, що він може втратити Анну, вибивала землю з-під його ніг.

Він міг увірватися в затишну квартиру, яку вони знімали в Афінах, і рознести її на друзки, охоплений нападом ревнощів, варто було лиш Анні спинитися поговорити з якимось знайомим. Він кричав, бив посуд, ламав речі. Погрожував вбити знайомого, Анну, себе. Він ридав, благаючи не кидати його. 

А потім він просив пробачення. І їхні бурхливі і пристрасні примирення були прекрасні… Анна готова була терпіти будь які сварки, аби потім Костас кохав її ще сильніше, так, як ніколи в миті спокою їхніх стосунків.

Костас осипав її дарунками, увагою, турботою. Костас носив її на руках. Цілував її ноги, вдивляючись тривожним поглядом в її очі, шепотів клятви вірності і називав своїм серцем, що б’ється поза його грудьми.

Анна вірила, що вона — його єдина і неповторна, кохана і саме Костас призначений їй долею.

А потім він вперше вдарив її в обличчя…

***

Анна поверталася додому після зустрічі з батьками. Вона трохи випила, тому лишила авто на парковці, а сама викликала таксі. Не надто багато, але не хотіла сідати за кермо, коли в крові блукає алкоголь.

Того вечора на дорогах Афін було забагато авто, тоді на Олімпійському стадіоні грав домашній матч АЕК, і купа глядачів їхали подивитися футбол. Анна трішки спізнилася додому, добре, що таксист — літній чоловік — надто давно водив авто і добре знав усі таємні шляхи об'їзду. Вони не втрапили в затор, але покружляти містом довелося.

Костас, здавалося, стояв біля вікна, виглядаючи її. Тому що він знав і номер авто, і як виглядав таксист, і те, що Анна забула в таксі жакет, а таксист їй його передав.

Вона не встигла навіть відкрити рота, аби привітатися з ним…

Анна погано пам’ятала, що було далі. Здається, Костас кричав, схиляючись до неї, аж доки вона не спромоглася сама піднятися з підлоги. Здається, побачене його налякало. Цілком можливо, що він потім вибачався. Анна не була впевнена в цьому.

Останнє, що вона пам’ятала з того вечора — Костас несе її до кімнати, а потім… туман.

Вона отямилася наступного ранку зі страшенною мігренню. Без жодного клаптя тканини на  тілі. Вона не пам’ятала, як позбулася одягу. Голова паморочилася, усі кістки нили, ніби Анні було вісімдесят. Ніс виглядав жалюгідно. Потім довелося робити ринопластику.

Анна спробувала забути той вечір. Тим більше, що Костас присягався, що більше ніколи нічого подібного не станеться.

Але він збрехав…
 

                                                                                                                                                             Вересень 

Юліан якусь мить осмислював те, що йому сказала мати Анни. 

 — Є якісь підстави для того, щоб так вважати? — зрештою поцікавився він. — Вони сварились? Анна говорила, що чоловік їй погрожує?

Арета  відпила ковток чаю і обережно приклала до губ серветку. 

 — Ні, вона завжди казала, що він дуже любить її. І коли вони приходили до нас у гості, між ними завжди панували любов і взаєморозуміння…

 — Мамо, я не знайшла твій телефон, — до кімнати увійшла Ірина. — Давай я наберу твій номер, щоб він задзвонив, і по звуку почуємо, де він!

 — Не треба, люба, я його вже знайшла, — Арета солодко їй усміхнулась. 

 — Мамо, ти сказала пану Юліану про ті Аннині синці? — Запитала Ірина, кидаючи швидкий погляд на Хмельницького. 

 — Ні, ще не встигла, — Арета знизала плеима. — Але, може, вони нічого й не значать? Твоя сестра могла вдаритись…